— Мені здається, що я її бачив, — сказав один з солдатів, — коли був цього ранку на варті біля внутрішньої огорожі. Але якщо це так, то вона більше схожа на тьмяний ліхтар, ніж на світоч, бо дам внесли до замку в закритих ношах.
— Сором, сором, Арнот! — сказав лорд Крофорд. — Солдат не повинен нічого розповідати про те, що він бачив, стоячи на варті. Крім того, — помовчавши трохи, додав він, — бо його цікавість взяла гору над дисципліною, якої він вважав за потрібне додержуватися, — чому в тих закритих ношах неодмінно мала бути графиня Ізабелла де Круа?
— Ні, ні, мілорде, — відповів Арнот, — я нічого не знаю про це, крім того, що мій конюх Стід водив на прогулянку коней шляхом до села й надибав на Догена, погонича віслюків, який відвозив ноші до заїзду, бо вони належать одній людині з того Шовковичного гаю, здається, хазяїнові заїзду — того, знаєте, з лілеями на вивісці. Цей Доген запросив мого Сондерса-Стіда випити з ним чарку вина, вони ж знайомі, а той, звичайно, охоче погодився.
— Ще б пак, ще б пак, — сказав старий лорд, — оце те, що вам треба виправити, джентльмени. Адже всі ваші груми, ножарі й попихачі, як ми їх назвали б у Шотландії, тільки й думають, як би десь випити чарку вина. Поганий звичай для воєнного часу, і треба, щоб цього більш не було. Але, Ендру Арнот, не бачу кінця твоєму оповіданню, отож ми підкріпимося посередині — skeoch doch nan skial[81], ж кажуть горяни. П’ю за графиню Ізабеллу де Круа і бажаю їй кращого нареченого, ніж цей мерзенний італієць Кампо-Бассо! А тепер, Ендру Арнот, що ж, нарешті, сказав погонич віслюків твоєму йоменові?
— Ну, він сказав йому під секретом, коли завгодно вашій милості, — вів далі Арнот, — що ці дві дами, яких вони з товаришем щойно віднесли до замку в закритих ношах, — знатні леді, протягом кількох днів таємно жили в будинку його господаря і що сам король потай не раз відвідував їх і ставився до них з великою пошаною. А тепер вони втекли до замку, боячись, як він гадає, щоб їх не побачив граф де Кревкер, посол герцога Бургундського, про наближення якого заздалегідь сповістив гонець.
— Гей Ендру, ходи-но сюди! — гукнув Гатрі. — Тепер я можу заприсягтися, що чув, коли недавно проходив по внутрішньому двору, як співала графиня під акомпанемент лютні. Звуки линули з вікон Дофінової башти. Така чудова мелодія ще ніколи не звучала в замку Плессі. Я подумав, чи не співає це сама Прекрасна Мелузіна[82]. Я зупинився і стояв мов зачарований, хоч знав, що стіл уже накрито і ви всі чекаєте на мене.
— Як той осел, Джонні Гатрі, — сказав командир. — Твій довгий ніс чув запах обіду, твої довгі вуха чули музику, а твій короткий розум не міг вирішити, чому, нарешті, віддати перевагу.
— Тсс! Чи це не соборний дзвін дзвонить до вечірні?
— Не може бути, адже ще не дуже пізно. Мабуть, той старий дурень дзвонар задзвонив на годину раніше.
— Ні, дзвонять якраз вчасно, — сказав Кеннінгем. — Он уже й сонце зайшло за обрій.
— Еге, — сказав лорд Крофорд, — уже так пізно? Ну, що ж, хлопці, треба й міру знати: що занадто — то погано; поволі й помалу далеко поїдеш; і на повільному вогні гріється солодкий солод; бути веселим і мудрим — оце путяще прислів’я. Ще один ковток за щастя старої Шотландії — тоді всі по своїх місцях.
Гості вихилили чарки й розійшлися. Старий лорд узяв Балафре за руку, немов бажаючи дати йому вказівки щодо його племінника, а насправді, мабуть, для того, щоб не видно було, що й він випив більше, ніж годилося особі такого високого сану.
Лорд Крофорд, набравши поважного вигляду, проходив через два двори, що відокремлювали його житло від зали, де вони бенкетували, і на прощання урочисто (як вага випитої ними великої винної бочки) застерігав Людовіка Лезлі, щоб він пильнував свого племінника, особливо коли справа стосуватиметься вина й жінок.
Тим часом жодне слово, сказане про вродливу графиню Ізабеллу, не пройшло повз увагу Дорварда, і, коли його привели до маленької кімнатки, де він мав мешкати разом з молоденьким пажем свого дядька, юнак поринув у мрії. Читач легко може уявити собі, який чудовий роман снувався в голові молодого воїна. Адже можливо, що дівчина з башти, пісеньку якої він так захоплено слухав, і прекрасна служниця дядька П’єра, і багата й сановита графиня, яка рятується втечею від переслідувань ненависного коханця, фаворита жорстокого опікуна, що зловжив своєю владою, — одна й та сама особа? Спочатку думки Квентіна зосередилися навколо дядька П’єра, що мав таку необмежену владу, навіть над жахливим прево, з рук якого він сьогодні ледве врятувався. Зрештою, мрії юнака, що їх не порушував маленький Білл Гарпер — його товариш по кімнаті, обірвав, повернувшись, дядько. Він наказав племінникові лягати, бо завтра вранці треба своєчасно встати, щоб іти з ним до королівської вітальні, де Квентін разом з п’ятьма своїми товаришами стане на варту.
82
Прекрасна Мелузіна — фантастичний персонаж — напівзмія. За легендою, вона була жінкою одного сеньйора з дому Люзіньян і щосуботи могла обертатися змією, а щоб не бачив цього навіть її чоловік, для неї була побудована башта, де вона жила.