Але відзначаючись хоробрістю, чудово володіючи зброєю і маючи всі якості справжнього рицаря, граф, проте, не був зразком романтичної вроди. Широкоплечий і кремезний, смуглявий і чорноволосий, з надто довгими жилавими руками, він був дуже малий на зріст, мав вигнуті колесом ноги, що було зручно для верхової їзди і некрасиво для пішоходця. Риси його обличчя були неправильні, аж до бридоти, а проте було щось таке в цьому графі Дюнуа, що з першого погляду виявляло характер благородного дворянина й безстрашного воїна. Вираз його обличчя був сміливим і щирим, хода легка й мужня, а суворі риси лиця облагороджувалися орлиним поглядом і левиним вигином брів. Мисливське вбрання на ньому було швидше розкішне, ніж яскраве, бо він часто був при королі за головного ловчого, хоч наскільки нам відомо, насправді не мав такої посади.
Під руку Дюнуа, так ніби йому була потрібна підтримка родича, повільно й меланхолійно йшов герцог Людовік Орлеанський, перший принц королівської крові (згодом король Людовік XII), якому всі придворні й гвардійці віддавали належну шану. Об’єкт ревнивої підозріливості Людовіка, цей принц мав стати наслідником престолу, бо в самого короля тоді ще не було сина[84] і його нікуди не відпускали з двору, хоч він не обіймав ніякої посади і не користувався ні популярністю, ні повагою. Нудьга і сум, що їх навівали на нещасного принца його приниження і майже підневільний стан, посилювалися усвідомленням, що король мав намір вчинити щодо нього одне з найжорстокіших і найнесправедливіших насильств, які тільки може заподіяти тиран, а саме: одружити його з молодшою своєю дочкою, принцесою Жанною Французькою. З нею принца Орлеанського заручили ще в дитинстві, але хвороблива принцеса була така потворна, що наполягання короля було підступним і жорстоким.
Фігуру цього нещасного принца ніяк не можна було назвати видатною. Проте він був лагідний, м’який, доброзичливий. Ці якості прозирали навіть крізь вираз надзвичайної туги, яка робила його обличчя похмурим. Квентін спостеріг, що герцог намагався навіть не дивитися на гвардійців і, відповівши на їхнє привітання, опустив очі додолу, немов боячись, що королівські ревнощі можуть витлумачити звичайну чемність як бажання здобути прихильність гвардії.
Зовсім не так поводився гордий кардинал[85] і прелат[86], на той час улюблений міністр Людовіка Жан де ля Балю[87], швидке піднесення і характер якого були схожі на зліт і характер Вулзі[88], якщо можна порівнювати хитрого політика Людовіка XI з необачним і нерозсудливим англійським королем Генріхом VIII. Людовік підніс свого міністра з найнижчого стану до високого звання Великого омоньє Франції[89], подарував бенефіції[90] і дістав йому кардинальську шапку. І хоч король був надто обережний для того, щоб дати честолюбному де ля Балю необмежену владу і цілком звіритись на нього, як це зробив Генріх з кардиналом Вулзі, його улюбленець мав на нього такий вплив, як ніхто з визначних королівських радників. Отже, кардинал цей не уник тієї помилки, яка звичайно трапляється у всіх, хто раптово підноситься до висоти влади з низького стану. Засліплений своїм раптовим піднесенням, він повірив, що його здібності дозволяють йому втручатися в усі справи, навіть і в ті, які не мають нічого спільного з його саном. Високий, але незграбний, кардинал удавав з себе великого прихильника жіночої статі й дамського кавалера, хоч його манери робили ці претензії безглуздими і негідними сану прелата. Лихої години якась улеслива особа навіяла йому думку, ніби його ноги — здоровенні й довгі, такі самі, як у його батька, фурмана з Ліможа або мельника з Вердена (як твердять інші авторитети), дуже красиві й граціозні. Він так захопився цією думкою, що завжди з одного боку трохи підтягав своє кардинальське вбрання, щоб дати змогу присутнім помилуватися своїми товстими ногами. Проходячи величними апартаментами, в малиновому вбранні і багатому облаченні, він увесь час зупинявся, поблажливо оглядав зброю й обмундирування гвардійців і авторитетним тоном ставив їм різні запитання. Інколи докоряв комусь із них за те, що він називав «відхиленням од дисципліни», такими словами, що досвідчені солдати, хоч і не наважувалися йому заперечувати, але слухали його нетерпляче і зневажливо.
84
Син короля Людовіка XI — Карл (згодом французький король Карл VIII) народився в 1470 році. Коли його батько помер (1483), то через малолітство Карла була обрана регентшею його сестра Анна де Боже.
85
Кардинал — один з 70 духовних сановників, що входять до складу священної ради, яка обирає одного з своїх членів на пост римського папи. Разом з тим кардинали — це папські радники і міністри.
87
Жан де ля Балю (1421–1491) — одна з жертв підозри Людовіка XI. За словами історика, цьому кардиналові «з усіх пороків бракувало тільки лицемірства», через це, мабуть, він і потрапив у залізну клітку.
88
Кардинал Вулзі — могутній міністр англійського короля Генріха VIII. Він спершу був наділений владою, а згодом розжалуваний.
89
Великий омоньє Франції — священик, який був при особі самого короля. Омоньє — взагалі священик, призначений відправляти службу при якійсь установі чи знатній особі.