— Згода й амінь, у добрий час! — вигукнув войовничий Дюнуа, а гвардійці в залі, неспроможні приборкати радість, яка охопила їх, заворушилися на своїх місцях так, що розлігся неголосний, але виразний брязкіт зброї. Король гордо окинув оком присутніх, і, здавалося, цієї хвилини він дивився й думав так само, як його героїчний батько.
Але миттєвий порив незабаром поступився перед політичними міркуваннями; за тих умов відкритий розрив з Бургундією був дуже небезпечний для Франції. В той час на англійський трон вступив Едуард IV, хоробрий і войовничий король, який сам особисто брав участь у тридцятьох боях. Він доводився братом герцогині Бургундській і, як легко було уявити, тільки й чекав розриву між своїм зятем і Людовіком, щоб вдертися у Францію з своїм військом через завжди відчинені ворота Кале[100]. Він здобув багато блискучих перемог у міжусобних війнах і тепер хотів дуже популярною серед англійців війною з Францією стерти спогади про внутрішні чвари й розбрат. До цих міркувань приєднувалася ще непевність у вірності герцога Бретонського та інші не менш важливі політичні розрахунки. Тому, коли Людовік після довгої паузи знов почав говорити, тон його голосу не змінився, але зміст його мови був уже зовсім інший.
— Боронь боже, — сказав він, — щоб ми, найхристиянніший король, даремно проливали християнську кров, якщо, не втративши своєї честі, можна відвернути це лихо. Безпечність наших підданих для нас дорожча навіть за нашу достойність, яку цей грубий посол образив. А втім, він може й перевищив свої повноваження. Впустіть його, хай стане перед наші ясні очі.
— Beati pacifici[101], — зауважив кардинал де ля Балю.
— Це правильно, і ваше високопреосвященство знає також, що ті, хто упокорюється, самі себе звеличують, — додав король.
Кардинал проказав «амінь». Але майже ніхто не повторив цього слова. Навіть бліді щоки герцога Орлеанського запалали від сорому, а Балафре так був збентежений, що трохи не впустив свій протазан, який глухо брязнув, краєм вдарившись об підлогу. За це кардинал прочитав йому цілу лекцію про те, як треба тримати зброю в присутності короля. Сам король, мабуть, почувався непевно від загального мовчання.
— Про що ви замислились, Дюнуа? — сказав він. — Ви не схвалюєте того, що ми дозволили ввійти цьому грубому послові?
— Аж ніяк, — відповів Дюнуа. — Я не втручаюся в те, що вище від мого розуміння. Я тільки бажав би просити однієї ласки у вашої величності.
— Однієї ласки, Дюнуа? Якої саме? Ви не часто просите нас і можете розраховувати на нашу доброзичливість.
— Тоді хай ваша величність пошле мене до Евре[102] керувати тамтешнім духівництвом, — сказав Дюнуа з військовою простосердістю.
— Це справді вище від твого розуміння, — відказав король усміхаючись.
— Адже я міг би так само добре керувати попами, — заперечив граф, — як його преосвященство єпіскоп Евре, чи його преосвященство кардинал, коли йому такий титул більш до вподоби, муштрувати гвардію його величності.
Король знов усміхнувся ще таємничіше й сказав пошепки Дюнуа:
— Що, може, настане час, коли ми з тобою приборкаємо як слід попів, а поки що треба терпіти цього віслюка єпіскопа. Ох, Дюнуа, це ж Рим, Рим поклав нам на плечі і його, й інші тягарі. Але терпіння, мій друже, і тасуй карти, поки ми не доб’ємося гарної гри[103].
Цієї миті сурми у дворі сповістили про прибуття бургундського вельможі. Всі в аудієнц-залі поспішили стати на свої місця за старшинством, навколо короля і його дочок, що лишилися посередині зали.
Граф де Кревкер, уславлений і відважний воїн, ввійшов у залу. Але, всупереч звичаю послів дружніх держав, він з’явився в повному опорядженні, тільки без шолома. На ньому був розкішний стальний міланський панцир[104] з золотими оздобами й вигадливими орнаментами, що називалися арабесками[105].
На шиї, спускаючись на блискучий панцир, висів орден Золотого Руна, один з найпочесніших рицарських орденів, відомих християнському світу. Гарненький паж ніс за послом його шолом, а попереду йшов герольд з вірчими грамотами, які він, ставши на одне коліно, передав королю. А сам посол зупинився посеред зали, немов для того, щоб дати час помилуватися його гордовитим поглядом, владною поставою, безстрашною поведінкою і спокійними манерами. Решта почту залишилася в передпокої та надворі.
100
Кале було захоплено англійцями 1347 р. й перебувало в їхніх руках аж до 1558 р. Отже, за королювання Людовіка XI воно було ще англійське.
102
Евре — місто в колишній французькій провінції Нормандії (на півночі Франції). Людовік XI призначив де ля Балю єпіскопом Евре.
103
Доктор Драдждаст зауважує щодо цього, ніби карти було винайдено за часів попереднього правління для розваги короля Карла V, коли він утрачав ясність розуму, і вони незабаром стали популярними серед двірських, бо вираз «тасувати карти» при Людовіку XI вживався вже в переносному значенні. Цей самий вираз уживає Дурандарте в зачарованій печері Монтесіно. Ця думка про походження карт викликала найдотепнішу відповідь з усіх тих, що мені доводилося чути, її висловив покійний доктор Грегорі з Едінбурга дуже шановному радникові у Шотландському барі. Він мав довести неосудність особи, розумові здібності якої розглядалися на слідстві. Доктор визнав, що особа, про яку йшлося, чудово грала у віст. «Невже ви серйозно твердите, докторе, — спитав радник, — що особа з видатною здібністю до такої складної гри, яка вимагає чудової пам’яті, розсудливості, вміння комбінувати, може бути не сповна розуму?» — «Я не вмію грати в карти, — сказав доктор із властивою йому мужністю, — але я читав в історії, що карти було винайдено для розваги божевільного короля». Ця відповідь і вирішила справу.
104
Міланські панцири, виготовлені майстрами з міста Мілана, в Ломбардії, вважались за найкращі, особливо в XV–XVI ст., коли почали носити виключно панцири замість кольчуг.