— Бо з усіх присутніх тут ви єдиний, хто може вдарити його, не принижуючи своєї гідності.
— Тоді й порядкуйте своїми людьми, а я відповідатиму за своїх, — одказав військовий прево.
Лорд Крофорд, здавалося, був готовий дати йому різку відповідь, але, очевидно, передумав і, обернувшись спиною до Трістана, запропонував герцогові Орлеанському й Дюнуа їхати обабіч нього. Потім він поклонився на прощання дамам і сказав Квентінові:
— Хай бог благословить тебе, дитино моя, ти мужньо почав свою службу, хоч і в такій нещасливій справі.
Він уже збирався рушати, коли Квентін почув, як Дюнуа спитав пошепки:
— Ви повезете нас до Плессі?
— Ні, мій нещасний і нерозсудливий друже, — відповів Крофорд, зітхнувши, — у Лош!
Лош! Назва замку або, певніш, тюрми, жахливішої за Плессі, пролунала, як похоронний дзвін, у вухах молодого шотландця. Він чув про цей замок як про місце, де таємно чинять жорстокі розправи, якими навіть сам Людовік соромився поганити свою резиденцію. В цій фортеці страхіть були підземелля під баштами, про декотрі з яких нічого не знали навіть самі тюремники: могили для живих, де люди скніли аж до смерті, дихаючи смородом і харчуючись тільки хлібом і водою. В цьому ж грізному замку були камери, що називалися квітками; в них засуджені не могли ні випростатися, ні простягти ноги. Це, казали, був винахід кардинала де ля Балю[164]. Отже не дивно, що назва цього жахливого місця й свідомість того, що двох таких славнозвісних рицарів везуть туди почасти й через нього, так уразила молодого шотландця, що серце його сповнилося сумом, і він деякий час їхав, похиливши голову й опустивши долу очі.
Коли ж він знову очолив маленький загін, прямуючи вказаною йому дорогою, графиня Амеліна мала нагоду запитати його:
— Мені здається, пане мій, ви жалкуєте за тим, що так відважно оборонили нас?
В цьому запитанні була прихована іронія, але Квентін мав досить такту відповісти просто й щиро:
— Я не можу жалкувати, що зробив послугу для таких дам, хоч би яка вона була. Але, якби йшлося не про вашу безпеку, я волів би краще загинути від меча такого воїна, як Дюнуа, ніж бути причиною ув’язнення в страшній фортеці цього уславленого рицаря і його нещасного товариша, герцога Орлеанського.
— Так це був герцог Орлеанський? — вигукнула старша дама, звернувшися до своєї племінниці. — Я так і думала! Я його пізнала навіть здалеку, дивлячись на сутичку. Бачиш, моя люба, який успіх ми могли б мати, коли б цей хитрий і скупий государ дозволив нам з’явитися при його дворі. Перший принц крові й хоробрий Дюнуа, ім’я якого так само широко відоме, як і його героя-батька… Цей молодий шотландець виконав свій обов’язок добре, але мені майже шкода, що він не загинув з честю, бо його недоречна відвага позбавила нас двох таких вельможних визволителів.
Графиня Ізабелла відповіла твердо й гнівно, чого Квентін досі не чув від неї.
— Мадам, — сказала вона, — коли б я не знала, що ви тільки жартуєте, то сказала б, що це невдячність до нашого відважного захисника, якому ми зобов’язані, мабуть, більше, ніж ви гадаєте. Коли б цим панам пощастило розбити наш ескорт, хіба не ясно вам, що після прибуття королівської гвардії ми мусили б поділити сумну долю цих рицарів? А мені шкода того хороброго чоловіка, який загинув заради нас. Я неодмінно замовлю обідню за упокій його душі. Сподіваюся, — вола вона далі боязкішим голосом, — що той, хто залишився живий, не відмовиться прийняти мою найбільшу подяку.
Коли Квентін обернувся до неї, щоб відповісти їй належним чином, вона побачила кров, що юшила з його щоки, й вигукнула з глибоким хвилюванням:
— Пресвята діво, він поранений! В нього кров на лиці! Злізьте з коня, пане, ми перев’яжемо вашу рану.
Хоч Дорвард казав, що рана легка, його примусили спішитися, сісти на землю й зняти шолом, а графині де Круа, які згідно з тодішньою модою претендували на деяку обізнаність з лікарською справою, вгамували кровотечу, промили рану й зав’язали її хусткою молодшої графині, щоб запобігти доступу повітря, як то вимагала тодішня наука.
За наших часів молоді люди рідко, а певніше — ніколи не дістають ран заради дам, а дамам нема ніякого діла до якихось ран. Що ж, і для тих і для інших менше небезпеки. Якої небезпеки уникають чоловіки — це для всіх зрозуміло; але й перев’язувати рани, навіть такі легкі, як нестрашна й незагрозлива рана Квентіна, мабуть, не менш небезпечно, ніж їх діставати.
Ми вже казали, що молодий пацієнт був дуже вродливий; це особливо впало в очі, коли він зняв свій шолом, або правильніше шишак, і його розкішні біляві кучері розсипалися навколо молодого обличчя, що почервоніло від зніяковіння й задоволення. Ізабелла, яка придержувала хустку на рані, поки її тітка шукала в своїх речах кровоспинних ліків, була сповнена бентеги й ніжності; а жаль до потерпілого і вдячність за його послугу ще збільшували в очах молодої графині вроду юнацького обличчя. Одним словом, доля ніби навмисне влаштувала все так, щоб зміцнити таємничий зв’язок, який виник через незначні і нібито випадкові обставини між обома молодими людьми, такими різними за своїм званням та становищем і такими схожими один на одного молодістю, вродою і романтичною ніжністю чутливих натур. Тому й не дивно, що, починаючи з цього моменту, думки про графиню Ізабеллу, які й так уже захоплювали юнацьку уяву, тепер цілком оволоділи Квентіном. А дівчина, хоч і не була така рішуча, але теж ставилася до свого юного захисника з більшим почуттям, ніж до всіх високородних дворян, що набридали їй своїм залицянням, Крім того, коли вона згадала Кампо-Бассо, недостойного улюбленця герцога Карла, його підступність і підлоту, його лицемірне обличчя, криву шию й косі очі, він став їй ще огиднішим, і вона вирішила раз і назавжди, що ніякий тиран не присилить її одружитися з ним.
164
Кардинал де ля Балю сам просидів потім у такій клітці більш як одинадцять років.