Голубий птах був знайдений у так званому Будинку Фресок у Кносі і датований приблизно 1600 р. до Р.Х., тобто середньомінойським періодом. Хронологічно це один із найстарших збережених критських стінописів.
З темно-брунатної плями скель виростає голубий — намальований узагальнено, як на народних глечиках, — птах, котрий сидить либонь на камені, з витягнутою шиєю, задертою головою, на якій намальоване округле, наче намистина, жовте око. Все це діється в нереальному просторі, де три стани матерії невпинно перетікають і міняться — скеля в воду, вода в повітря. А до того рослини — купини ірисів, очерет, відкриті чаші невідомих квітів, які літають у різних напрямках, мов музичні лінійки, мов ноти краєвиду. Птах п’є воду та слухає спів рослин. Відкривачів захопила ця сцена біля струмка, образок, ідилія без міфологічного коментаря, без лихих демонів, вирвана у смерті похвала вічному життю.
Яким же іншим є рельєф in stucco[1], відкритий у так званій Кордегардії біля північного входу до Кноського палацу. Намальований темною, запеклою червінню, що переходить у брунат, — портрет бика, зображеного у профіль. Це, мабуть, сцена ловів (подібна до тієї, яку вирізьблено на кубку з Вафіо), про що либонь свідчить висолоплений язик, напівзаплющені від люті очі та роздуті ніздрі, які нюшать близького ворога. Тіло бика у русі, в бистрому галопі, це студія сили, фуга люті, що нагадує фрески з Ляско. У делікатному критському світі цей галопуючий бик є чимось винятковим; він змушує згадати про романтиків, а Делакруа, ймовірно, залюбки би його копіював.
Дельфіни, велика фреска у приглушеній блакитно-охристій тональності, здобули визнання в очах Ніколаоса Платона, ефора, тобто директора іракліонського музею, критично налаштованого до реставраторських починань групи Еванса, — він констатував, що реставрація у цьому випадку була здійснена дуже ретельно. Мене цей «груповий портрет» не захопив; кольори тут млосно-солодкаві, лінії манірні, проте варто пам’ятати, що це зображення було відірване від архітектури, і його декоративний сенс нам важко вловити.
А ось славетна Парижанка (назви походять від Еванса, і так само, як вигадані ним назви палацових зал, свідчать про його романтичний смак) — багатократно репродукована, невеликий портрет критської дами, в якому вбачають впливи єгипетського мистецтва. Вкрай неслушно, бо, щоправда, око величезне, єгипетське, проте контур обличчя намальований грубою лінією, ніс злегка кирпатий, чуттєві уста, виразне підборіддя й волосся, особливо волосся, вигадлива зачіска з коком на потилиці та кокетливим завитком над чолом, а також малярське трактування цілого суперечить тому, що ми бачимо на єгипетських фресках, обведених сухою лінією контуру. Портрет цієї молодої особи не має нічого спільного з придворною штивністю, — якої тут можна було б сподіватися, — навпаки, він сповнений дещо зухвалого шарму.
Фреска, котру називають Тавромахією (дуже ушкоджена) мала би бути головним доказом того, що на Криті в мінойський період відбувалися безкровні ігрища, й Еванс залишив рисунок, який пояснює, в чому полягала зображена на образі циркова гра. Отож, акробат хапав руками галопуючого бика за роги, відштовхувався від них, наче від трампліна, опинявся на хребті в тварини і зістрибував у обійми іншого акробата. Ця гадана, фантастична еволюція, справжнє сальто мортале, доводить, що блискучий археолог погано знався на биках, позаяк тореадори, тобто фахівці, в один голос кажуть, що такий фокус нікому не може вдатися. Тіло бика на фресці видовжене у гоні, побільшене швидкістю неприродним чином, але згідне з тенденцією критського мистецтва, зачарованого рухом.
Найбільше зворушили мене невеликі, мініатюрні фрески, що походять із пізньомінойської епохи, які Еванс назвав The Ladies of the Court[2], The Garden Party[3]. Гадаю, що власне в мініатюрі критяни осягнути найвищих висот.
Натовп зібрався навколо сакральної споруди (колони поставлені у дві шереги, стилізовані роги бика) і приглядається, мабуть, до культових урочистостей. Це мов інтер’єр великого театру — настрій радше оперної зали, ніж святині, де має відбутися зустріч із жаским богом і його суворими намісниками.
«Група дам із майстерними зачісками, барвисто і дуже модно одягнутих, сидять і весело гомонять, не зважаючи на те, що діється перед ними […]. Ми без труднощів розпізнаємо придворних дам у вишуканих туалетах. Вони тільки-но вийшли від перукаря, волосся в’ється навколо їхніх голів і плечей, притримуване стрічкою, яка перепоясує чоло і спадає на плечі довгим пасмом серед разків намиста й коштовностей […], рукави суконь із буфами міцно затягнуті, пояски та складки спідниць точно нагадують сучасну моду. Вузький поясок під шиєю нагадує прозору блузку […], сутки грудей видимі […], це створює ефект глибокого декольте. Сукні радісно барвисті, зі стрічками кольору блакиті, червені й жовтизни в білі смужки, а подекуди червоні нашивки.
1