Обійшовши всі закамарки й закапелки в квартирі й пересвідчившись, що там немає нікого, Алісія взяла з вітальні один зі стільців і підперла ним вхідні двері. Потім, лишивши свічку на столі, підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Увесь квартал був занурений у передранкову сутінь. Зубчасті обриси дахів і голуб’ятників вимальовувалися на тлі каламутної си́няви, предтечі світанку. Алісія притулила обличчя до шибки і стала вдивлятися в тіні на вулиці. Під арками під’їзду «Ла Мануаль Альпарґатера» блимала жаринка світла. Кинутий недокурок. Алісії хотілося вірити, що йдеться лише про того нещасливця Ровіру, який змушений був вартувати на своєму посту вже о такій ранній годині. Дівчина відійшла від вікна й узяла ще кілька свічок із комода. До зустрічі з Варґасом у «Ґран Кафе» лишалося ще чимало часу, а заснути їй вже, поза всяким сумнівом, більше не вдасться.
Алісія підійшла до полички, на якій стояли найцінніші для неї книжки, більшість із яких вона читала й перечитувала неодноразово. Уже років чотири дівчина не розгортала свого най-найулюбленішого твору – «Джейн Ейр». Алісія взяла його з полички й погладила палітурку. Відтак розгорнула на форзаці й усміхнулася, побачивши печатку з чортиком, що видерся на стос книжок, старовинний екслібрис [73], який їй подарували двоє колег на першу річницю її служби під керівництвом Леандро, коли ще Алісію вважали дивакуватим, але цілковито безпечним дівчам, примхою їхнього шефа, яка ще не викликала ні ревнощів, ні заздрості, ні злості в досвідченіших працівників.
То були часи вина й отруєних троянд, коли Рікардо Ломана motu proprio [74] вирішив уважати її своєю особистою ученицею й щоп’ятниці дарував квіти, запрошуючи то в кіно, то на танці. Алісія завжди знаходила привід відмовитися. Згодом настали дні, коли Ломана зиркав на неї зизом, гадаючи, що Алісія навмисно його не зауважує, а потім сипав сороміцькими натяками, які змушували червоніти навіть бувалих бувальців. «Те, що погано починалося, закінчиться ще гірше», – думала дівчина тоді. Вона навіть не підозрювала, наскільки гірше.
Алісія спробувала викинути з голови думки про Ломану. Вона попрямувала до ванної кімнати, прихопивши книжку з собою. Там вона підібрала волосся й відкрутила гарячий кран. Приліпивши дві свічки на поличці в головах ванни, дівчина занурилась у воду, що парувала. Холод потроху став виходити з її кісток, і Алісія заплющила очі. Минув якийсь час, і вона неначе почула кроки на сходах. Може, це прийшов Варґас пересвідчитися, що Алісія жива, а може, їй знову примарилося. Після пробудження від чорної летаргії, в яку дівчину вводили знеболювальні пігулки, завжди лишалися сліди невеличких міражів, немовби сни, яких вона не змогла побачити, намагалися пробитися крізь шпарини у свідомості. Алісія розплющила очі й сіла, сперши підборіддя на край ванни. Їй чулося кілька голосів. Жоден із них не належав Варґасові. Дівчина простягнула руку, торкнулася револьвера, що лежав на табуреті поряд із ванною, і стала чекати, слухаючи плюскіт крапель, що падали з закрученого крана. Минуло кілька секунд. Голоси стихли. А може, й не було ніяких голосів. Однак за якусь мить почулися кроки, що віддалялися сходами вниз. «Мабуть, сусід, пішов на роботу», – подумала дівчина.
Вона поклала револьвер на табуретку й закурила, спостерігаючи, як цигарковий дим викреслює витинанки поміж її пальцями. Занурившись знов у ванну, Алісія спостерігала крізь вікно, як синяве покривало хмар суне по небу. Дівчина взяла книжку й розгорнула її на першій сторінці. Із кожною прочитаною сторінкою тривога, що опанувала її, потроху-потроху відступала. Незабаром Алісія втратила відчуття часу. Навіть Леандро не зміг би відшукати її в тих словесних нетрях, що їх завжди розгортала ця книжка перед її очима. Алісія всміхнулась і знову взялася до читання, почуваючись так, немовби повернулася додому. Вона могла б провести так цілий день. Або й ціле життя.
73
Екслібрис (