Вилізши з ванни, дівчина стала перед дзеркалом, спостерігаючи, як струминки пари здіймаються від її тіла. Темна пляма на правому стегні скидалася на отруйну квітку, що запустила своє коріння під шкіру. Алісія торкнулася пальцями старої рани й відчула легкий, попереджувальний біль. Дівчина розпустила волосся й намастила руки, ноги й живіт кремом з трояндовою водою, який колись у нападі підліткового шалу подарував їй Фернандіто і який мав цікаву назву «Péché Originel» [75]. Алісія саме верталася до спальні, коли світло зненацька з’явилося й усі лампи, які вона повмикала раніше, загорілися одночасно. Алісія приклала долоню до грудей і відчула, як серце калатає від ляку. Лаючись упівголоса, дівчина повимикала лампи одна за одною.
Відтак, гола, стала перед одежною шафою, розмірковуючи, що вибрати. Барселона може пробачити будь-що, окрім несмаку. Дівчина вбралася у спіднє, яке випрасувала й напарфумила Хесуса, і всміхнулася, уявивши консьєржку, що складає білизну й хреститься, дивуючись, що то таке тепер носять сучасні столичні панянки. Далі Алісія надягла прозорі нейлонові панчохи, які вона змусила Леандро купити, коли мала вдавати вишукану сеньйориту на вулиці Принца Берґарського або брати участь у якихось інших інтригах, що їх її начальник плів у салонах готелю «Рітц».
– А може, ти вдовольнишся звичайними? – запротестував був Леандро, побачивши ціну.
– У звичайних доручай завдання комусь іншому.
Змушувати Леандро витрачатися на дороге вбрання і книжки було чи не єдиною втіхою, яку давала їй ця робота. Сьогодні Алісія вирішила більше не випробовувати долі й надіти корсет. Затягнувши застібку трохи сильніше, ніж зазвичай, дівчина обернулася довкола своєї осі перед дзеркалом, оцінюючи, як прилягає до тіла це пристосування, яке, на думку Алісії, надавало їй схожості зі злою лялькою, маріонеткою з темною вродою. Вона ніяк не могла звикнути до цього образу, адже він натякав, що Леандро, по суті, мав рацію і дзеркало казало їй правду.
– Бракує тільки мотузочок, – промовила Алісія сама до себе.
На сьогодні вона вирішила обрати фіолетовий костюм офіційного крою й італійські туфлі, за які свого часу заплатила місячну платню у вишуканій взуттєвій крамниці на Рамбла-да-Каталунья, де продавчиня кликала її «дитинко». Потім Алісія старанно наклала макіяж і, довершуючи образ, нафарбувала губи темно-бордовою блискучою помадою, за що, без сумніву, не заслужила б на схвалення Леандро. Алісії не хотілося, щоб Варґас, коли вони зустрінуться, зауважив на її обличчі бодай натяк на слабкість. Роки служби навчили її, що скромність викликає підозріливість. Перш ніж вийти, дівчина востаннє глянула в дзеркало, що висіло в передпокої, і лишилася задоволеною своїм виглядом. «Ти розбила б серце сама собі, – подумала вона. – Якби в тебе воно було».
Надворі тільки-тільки займалося на світ, коли Алісія перетнула вулицю й підійшла до дверей «Ґран Кафе». Перш ніж зайти, вона помітила Ровіру, що вже чатував на розі. Філер-невдаха закутався шаликом аж до носа й потирав руки від холоду. Алісія хотіла було підійти й трохи зіпсувати йому настрій, але передумала. Ровіра махнув їй здалеку й поквапився зникнути з очей. Зайшовши до кафе, вона побачила, що Варґас уже чекає на неї за столиком, який, схоже, уже забронював за ними. Поліціянт поглинав чималий сандвіч зі свининою і помідором, похлебтуючи каву й переглядаючи список чисел, який йому вдалося дістати за допомогою таксидерміста. Почувши, що Алісія зайшла до кафе, поліціянт звів очі й оглянув її з голови до ніг. Дівчина мовчки сіла за столик.
– Ти дуже смачно пахнеш, наче пиріжок, – промовив до неї Варґас і відразу ж повернувся до свого сніданку й списку.
– Як тільки тобі вдається їсти о такій ранній годині? – запитала Алісія.
Поліціянт стенув плечима й замість відповіді запропонував їй кусень свого величезного бутерброда. Алісія відвернулася, і Варґас знову заходився з неабиякою майстерністю знищувати поживу.
– А ти знаєш, що бутерброд тут називають «перекладанець», – зауважив Варґас. – Правда, влучно?
– Страшенно влучно.