Алісія і Варґас помітили його будинок іще здалеку, столітню кам’яницю, що стояла, трохи похилившись, наче п’яна, на перехресті вулиць Мерсé та Авіньйон. Перший поверх займав генделик, що скидався на прихисток для забутих тореадорів і рибалок, які приходили сюди пропити отриману платню. Хазяїн бару, схожий на дзиґу невеличкий гладун із вусами «підковою», саме вийшов, озброєний шваброю і відром гарячої води, від якої тхнуло мийним засобом. Він насвистував собі щось під ніс і жонглював зубочисткою в роті, незворушно відмиваючи бруківку від калюж сечі, блювотиння алкоголіків та інших нечистот, якими зазвичай загиджують припортові вулички.
Обабіч під’їзду громадилися купи коробок і запилюжених меблів. Трійко спітнілих носіїв улаштували собі передих, щоб підкріпитися довгими булками, з яких визирали скибки мортадели [76].
– Контора адвоката Бріанса тут? – запитав Варґас у власника бару, який перервав своє ранкове прибирання й ретельно оглядав прибульців.
– На горішньому поверсі, – відповів він, підносячи вказівний палець. – Але вони переїжджають.
Коли Алісія проходила повз нього, гладун вищирився на всі свої жовті тридцять два зуби.
– Може, філіжаночку кави з молоком і кексик, кралечко? За рахунок закладу.
– Якось іншим разом. Коли зголиш ці зарості, – відказала Алісія, не зупиняючись.
Носії заплескали в долоні на цю насмішку, яку хазяїн бару прийняв із гідністю. Варґас поквапився за дівчиною до сходової клітки, що мала більше спільного зі шлунково-кишковим трактом, ніж із елементом архітектурної споруди.
– Ліфта нема? – запитав поліціянт одного із носіїв.
– Якщо є, то ми його не бачили.
Варґас із Алісією підійнялися на шостий, останній, поверх будинку й опинилися на майданчику, замотлошеному коробками, шафками на документи, вішаками, стільцями й картинами з пасторальними сценками, придбані, схоже, на блошиному ринку «Лос-Енкантес» по кілька сентимо за штуку. Алісія зазирнула до приймальні, в якій наче велися воєнні дії: здавалося, жодна річ не лежала на своєму місці і майже все було спаковано в переповнені коробки або перебувало в процесі переміщення. Варґас натиснув на дзвоник, який не працював, а потім постукав кісточками пальців по дверях.
– Доброго ранку!
У коридор визирнула копиця світлявого волосся, що, наче головний убір, трималася єдиним цілим на голові своєї власниці, одягнутої в квітчасту сукню й нафарбованої рум’янами, підібраними під колір вбрання.
– Доброго ранку, – привіталася Алісія. – Це контора адвоката Бріанса?
Сеньйорита підступила до неї на кілька кроків і здивовано оглянула відвідувачів.
– Так, це його контора. Тобто була його контора. Ми переїжджаємо. Чим ми можемо вам допомогти?
– Ми б хотіли поспілкуватися з паном адвокатом.
– Вам призначено?
– Боюся, що ні. Сеньйора Бріанса нема?
– Зазвичай він приходить трохи пізніше. І пан адвокат досі сеньйорито [77]. Якщо хочете, зачекайте внизу, у барі…
– Якщо ви не проти, ми б радніше зачекали тут. Багато поверхів підійматися.
Секретарка, зітхнувши, кивнула.
– Як забажаєте. Тут, як ви помітили, такий розгардіяш…
– Ми розуміємо, – втрутився Варґас. – І намагатимемося якомога менше вам заважати.
Солодка усмішка Алісії, а надто мужній Варґасів вигляд, схоже, розвіяли недовіру секретарки.
– Ідіть за мною, будь ласка.
Жінка провела їх довгим коридором, що перетинав увесь поверх. По обидва боки крізь прочинені двері можна було побачити приміщення, заставлені приготованими для переїзду коробками. Пил, що його здійняли всі ці пертурбації, лишив у повітрі серпанок блискотливих порошинок, що лоскотали в носі. Мандрівка поміж решток кораблетрощі завершилася в просторій кутовій кімнаті, що видавалася останнім бастіоном порядку в усій конторі.
– Будьте ласкаві сюди, – запросила їх секретарка.
Ця кімната являла собою ту дещицю, яка лишилася незайманою в усьому Бріансовому офісі. Уздовж стін громадилися стелажі з наваленими на них стосами тек, що лише якимось дивом утримували рівновагу. Справжнім витвором мистецтва був письмовий стіл зі шляхетної деревини, який мав такий вигляд, наче його вирятували з пожежі. За ним стояла шафа-вітрина, у якій зберігалося повне зібрання видань «Арансаді» [78], розставлених абияк.
Алісія та Варґас присіли на два табурети, поставлені біля вікна, що виходило на балкон, з якого видно було статую Милосердної Божої Матері, що здіймалася на маківці базиліки на другому боці вулиці.