– Місто вампірів? – запитав він.
– Щось таке.
Бріанс простував центральною алеєю. Алісія і Варґас поспішили за ним, ховаючись за колонами. Адвокат пройшов майже весь проспект, не виявляючи жодної цікавості до закладів обабіч.
– Може, у нього алергія на сонце, – припустив Варґас.
Бріанс минув квиткові каси Каталонської залізниці й рушив у глиб величезної підземної галереї. Лише тоді стало зрозуміло, куди саме він прямує.
Кінотеатр Проспекту Світла видавався моторошною ілюзією, що зринула в цій химерній підземній Барселоні. Починаючи від закінчення громадянської війни, його ілюмінація та старі афіші фільмів другої свіжості вабили на ранкові сеанси завсідників підземних переходів: витурених із посад чиновників, школярів-прогульників та звідниць низького сорту. Бріанс підійшов до каси й купив квиток.
– Ніколи б не подумав, що пан адвокат ходить уранці в кіно, – зауважив Варґас.
Капельдинер, що стояв біля входу, пропустив Бріанса, і той переступив поріг, над яким вивіска оголошувала програму цього тижня: подвійний показ, «Третя людина» та «Чужинець» [80]. Орсон Веллс із загадковою, дещо диявольською посмішкою позирав на них із афіші, обрамленої миготливими лампочками.
– Принаймні Бріанс має хороший смак, – зауважила Алісія.
Вони пройшли крізь оксамитові завіси, які затуляли вхід, і їх огорнуло духом старого кінотеатру й соромливо прихованих злигоднів. Промінь проектора пронизував густу хмару пилу, яка, здавалося, висіла в залі протягом десятиліть. Ряди порожніх крісел спускалися до екрана, на якому підступний Гаррі Лайм утікав фантасмагоричними тунелями віденської каналізації. Примарні образи фільму нагадали Алісії сцени, які вона читала в книжці Віктора Маташа.
– Де він? – прошепотів Варґас їй на вухо.
Дівчина показала у глиб приміщення. Бріанс сидів у четвертому ряді. На всю кінозалу було не більше трьох-чотирьох глядачів. Алісія з Варґасом рушили бічним проходом, минаючи сидіння, поставлені боком, спинкою до стіни, неначе у вагоні метро. Дійшовши до середини зали, Алісія зайшла поміж рядами й сіла по центру. Варґас улаштувався поруч.
– Ти вже бачила цей фільм?
Алісія ствердно кивнула головою. Вона бачила його щонайменше разів шість і знала напам’ять.
– Про що він?
– Про пеніцилін. Тихше будь!
Чекати довелося менше, ніж вони гадали. Фільм ще навіть не закінчився, коли Алісія краєм ока зауважила темну постать, яка просувалася бічним проходом. На ту мить стрічка, схоже, полонила Варґаса цілковито, і дівчина штовхнула його ліктем. Незнайомець був одягнутий у темне пальто, а в руці тримав капелюх. Алісія стиснула кулаки. Чоловік зупинився перед рядом, у якому сидів адвокат, спокійно глянув на екран, а відтак пройшов до попередного ряду і зайняв місце навскіс від Бріанса.
– Хід конем, – прошепотів Варґас.
Протягом кількох хвилин адвокат жодним чином не виявляв, що помітив присутність незнайомця, і не намагався з ним якось поспілкуватися. Варґас скинув скептичним поглядом на Алісію, яка вже сама замислювалася, чи це не звичайна випадковість. Два незнайомці в кіно, яких нічого не пов’язує між собою, окрім хіба що ймовірної короткозорості, яка змусила їх обрати місця в передніх рядах. Лише коли в кінотеатрі пролунали постріли, які остаточно обірвали життя лиходія Гаррі Лайма, незнайомець нахилився до переднього сидіння, а Бріанс повільно обернувся. Гучна музика заглушила їхні слова, й Алісія зрозуміла лише, що адвокат промовив кілька фраз і простягнув незнайомцеві клаптик паперу. Відтак, більше не звертаючи уваги один на одного, вони знову відкинулися на своїх сидіннях, повернувшись до перегляду фільму.
– У мій час їх би заарештували за гомосексуалізм, – зауважив Варґас.
– То ти застав справжню золоту добу іспанського кам’яного віку, – відказала Алісія.
Коли проектор заповнив екран монументальними фінальними кадрами стрічки, незнайомець підвівся. Він неквапом просунувся до бічного проходу й, поки зневірена героїня йшла порожньою алеєю старого віденського цвинтаря, надів капелюх і рушив до виходу. Алісія й Варґас навіть не поворухнулися, щоб обернутися за ним чи якимось іншим чином відреагувати на нього, але погляди їхні вп’ялися в постать, огорнуту імлавим світлом проектора. Широкі криси капелюха кидали тінь, однак недостатню, щоб приховати дивно блискучу, наче зі слонової кістки, поверхню його обличчя, схожого на обличчя манекена. Алісію сипонуло морозом за спиною. Варгас зачекав, доки незнайомець зникне за завісами, а тоді нахилився до дівчини.
80
«Третя людина» (