– Він давно у вас на службі?
– Щонайменше років десять. Валентин працював ще на сім’ю моєї дружини, йому тут всі довіряють. Я можу поручитися за цього чоловіка.
– Один зі свідків згадував щось про маску, яка затуляє половину обличчя. Може таке бути? Я просто хочу пересвідчитися, щоб не сталося помилки.
– Саме так і є. Валентин носить протез, який затуляє йому нижню щелепу й ліве око.
– Не смію більше забирати ваш час, сеньйоре Санчіс. Красно дякую за допомогу. Вибачте, що перервав вашу нараду.
– Нічого страшного. Не переймайтеся. Це обов’язок і честь для всіх іспанців співпрацювати з правоохоронними органами нашої держави.
Санчіс проводив поліціянта до виходу, коли вони пройшли перед різьбленими дерев’яними дверима, за якими виднілася приголомшлива книгозбірня з виглядом на проспект Ґрасія.
Варґас затримався на мить і зазирнув усередину. Бібліотека простягнулася музейною галереєю, що займала, либонь, усе бічне крило будівлі. Підлога й стеля були обшиті дерев’яною шалівкою, такою виґлянсованою, аж блискучою: здавалося, стоси книжок відображаються нескінченною послідовністю в двох дзеркалах, одне навпроти другого.
– Вражає, – промовив Варґас. – Ви колекціонер?
– Трішки, – відказав Санчіс. – Більша частина колекції походить із фонду Убача, однак мушу зізнатися, що книжки – це моя пристрасть і мій прихисток від світу фінансів.
– Цілком розумію. Я, у своєму скромнішому масштабі, роблю те саме, – відказав Варґас. – Мій коник – це пошук рідкісних та унікальних екземплярів. Дружина каже, що це в мене професійне.
Санчіс кивнув, зберігаючи ввічливий і терплячий вираз на обличчі, хоча очі його виказували, що розмова вже дещо надокучає директорові і він хотів би якомога швидше здихатися поліціянта.
– Ви цікавитеся рідкісними книжками, сеньйоре Санчіс?
– Більшість колекції – це тексти XVIII і XIX століть, іспанські, французькі та італійські, хоча також маємо тут прекрасну добірку німецької літератури й філософії та англійської поезії, – пояснив директор. – Гадаю, що в певних колах це стане за неабияку рідкість.
Санчіс делікатно, однак твердо взяв поліціянта попід руку і знову повів коридором до виходу.
– Я вам заздрю, сеньйоре Санчіс. Якби ж то мені… Мої ресурси обмежені, тому доводиться вдовольнятися скромнішими примірниками.
– Скромних книжок немає, є лише погорда невігласів.
– Авжеж. Щось подібне я сказав одному книгареві, що спеціалізується на вживаних книжках. Я попросив його розшукати для мене серію творів одного забутого автора. Може, ви навіть знаєте його. Маташ. Віктор Маташ.
Санчіс незворушно витримав його погляд і повільно похитав головою.
– Мені шкода, але я про такого ніколи не чув.
– Усі мені це кажуть. Чоловік присвячує все своє життя письменству, а мине кілька років, і ніхто вже не може пригадати його слів…
– Література – жорстока коханка, що легко забуває про тебе, – відказав Санчіс, відчиняючи двері на сходовий майданчик.
– Як і справедливість. На щастя, завжди є хтось на кшталт нас із вами, хто може освіжити пам’ять їм обом.
– Таким є життя, що передчасно забуває про всіх нас. Отож, якщо більше немає нічого, що я міг би для вас зробити…
– Ні, ще раз дуже дякую за вашу допомогу, сеньйоре Санчіс.
24
Вийшовши з будинку, Варґас помітив художника-аквареліста, який, збираючи вже своє начиння, курив люльку, гідну справжнього морського вовка. Поліціянт усміхнувся йому здалеку й підійшов.
– Овва, та це ж сам комісар Меґре! – вигукнув митець.
– Моє прізвище Варґас.
– Далмау, – відрекомендувався художник.
– Як справи, маестро Далмау? Уже закінчили вашу роботу?
– Роботу ніколи не вдасться закінчити. Штука полягає в тому, щоб угадати момент, коли треба лишити її незакінченою. Вона вам ще досі цікава?
Художник відгорнув ряднину, якою прикрив був полотно, і показав поліціянтові акварель.
– Здається, неначе це чийсь сон, – промовив Варґас.
– Якщо маєте бажання, цей сон стане вашим за десять дуро [81].
Поліціянт дістав гаманець. Очі художника засвітилися, немов жарини в його люльці. Варґас дістав стопесетову банкноту.
– Цього забагато.
Варґас похитав головою.
– Вважайте, що сьогодні я ваш меценат.
Художник узявся загортати картину в крафт-папір і перев’язувати мотузком.
– Вам цього вистачає на прожиття? – запитав Варґас.
– Поштові листівки з фотографіями неабияк мені нашкодили, однак ще досі лишаються люди зі смаком.
– Такі, як сеньйор Санчіс?
Художник підняв брову й підозріливо глянув на поліціянта.
– Щось це недобре тхне. Зараз ви, либонь, мене в щось уплутаєте.