Що ближче вона підходила до свого будинку, то більше її опановувало каламутне почуття злості, що затягувало Алісію до того темного, без дзеркал і вікон, закутка її душі, в якому вона мешкала. На мить Алісія уявила, як повертається до книгарні і стає перед цією дівчинкою з казки, цим янголятком із лагідною усмішкою, непорочною Беатріс. Вона хапає її за горло, притискає до стіни, впивається нігтями в її оксамитову шкіру й наближає своє лице до лиця цієї незаплямованої душі, щоб Беа змогла зазирнути в безодню, яка ховається в очах своєї суперниці. Алісія тим часом облизує її губи, які смакують медом щастя, яким життя поблагословило тих, до кого сама вона – як їй постійно нагадує Леандро – ніколи не зможе належати, – нормальних людей.
Алісія спинилася на перехресті вулиць Авіньйон і Фернандо, за кілька метрів від свого під’їзду, й опустила очі. Її огорнуло почуття сорому. Вона майже чула, як у котромусь закутку її мозку Леандро сміявся над нею: «Моя люба Алісіє, дитя тіней, ти лише шкодиш собі, уявляючи себе принцесою, яка чекає в замку на повернення свого лицаря й бавить прегарних діточок, що весело підстрибують. Ми з тобою такі, якими є, і що менше дивимося в дзеркало, то краще».
– Із вами все гаразд, сеньйорито Алісіє?
Дівчина розплющила очі й побачила перед собою знайоме обличчя, уламок минулого.
– Фернандіто?
Губи її давнього й вірного шанувальника розійшлися в щасливій усмішці. Роки не пройшли безслідно для бідолашного хлопчини з гарячою головою і прискореним серцебиттям, перетворивши його на доволі показного молодого чоловіка. Однак, попри весь той час, що минув, погляд його лишався таким самим зачарованим, як і того дня, коли він прийшов попрощатися з нею на Французькому вокзалі.
– Я дуже радий бачити вас знову, сеньйорито Алісіє. Ви зовсім не змінилися. Хоча що це я кажу? Ви стали ще вродливішою!
– Просто ти дивишся на мене закоханими очима, Фернандіто. Якщо хтось із нас і змінився, то це ти.
– Мені всі це кажуть, – підтвердив хлопець, схоже, задоволений своєю переміною.
– Ти тепер справжній крем’язень, – сказала Алісія. – Мені вже й не личить називати тебе Фернандіто, хіба що дон Фернандо.
Хлопець зашарівся й опустив очі.
– Ви можете мене називати, як вам до вподоби, сеньйорито Алісіє.
Дівчина потягнулася й поцілувала його в щоку, яка вже починала колотися. Фернандіто, приголомшений, спочатку заціпенів, а потім у запальному пориві щосили стиснув її в обіймах.
– Я радий, що ви повернулися додому. Усі за вами страшенно скучили.
– Можна тебе запросити на… – Алісія замислилася. – Тобі ще досі подобаються молочні коктейлі?
– Я перейшов на карахільйо з ромом.
– Ось що робить тестостерон…
Фернандіто засміявся. Попри свої нещодавно надбані м’язи, зародки бороди й новий, грубіший, голос, сміявся він досі як дитина. Алісія взяла його попід руку й повела до «Ґран Кафе», де замовила карахільйо з найкращим кубинським ромом і келих вина з Алельї. Вони випили за зустріч, і Фернандіто, сп’янілий від рому й присутності Алісії, розповів їй, що підпрацьовує в місцевій крамниці, доставляючи замовлення, і що в нього з’явилася наречена, дівчина на ім’я Кандела, з якою він познайомився на уроках катехізису.
– Багатонадійний початок, – зауважила Алісія. – Коли весілля?
– Весілля? Це все фантазії тітки Хесуси. Я ледве-ледве домігся, щоб Кандела мене поцілувала. Вона гадає, що робити це без священика – гріх.
– Робити це зі священиком – жодної приємності.
– Те саме і я їй казав. До того ж я не можу відкласти на весілля ні гроша зі своєї мізерної платні в крамниці. Уявіть лишень, я підписав сорок вісім боргових зобов’язань, щоб придбати «веспу» [84]…
– У тебе є «веспа»?
– Мій скарб. Уживана, але мені її пофарбували наново, і тепер на неї любо глянути. Одного дня я обов’язково вас покатаю. Скільки вона мені коштувала і ще коштуватиме! Наша сім’я зараз трохи бідує відтоді, як батько захворів і змушений був покинути роботу в «Ла Седі». Це все через отруйні випари, вони знищили йому легені.
– Мені прикро це чути, Фернандіто.
– Таке життя. Але наразі моя платня – це єдині гроші, які приходять у наш дім, і мені доведеться шукати щось краще…
– А що тобі хотілося б робити?
Хлопець, загадково всміхнувшись, подивився на неї.