– Знаєте, що мені завжди хотілося робити? Працювати з вами.
– Але ж ти навіть не знаєш, що я роблю, Фернандіто.
– Я не такий дурненький, яким здаюся, сеньйорито Алісіє.
– Я ніколи й не вважала тебе дурненьким.
– Але я справді наївний простак і мрійник, та ви й сама це чудово знаєте. Скажу лише, що мені вистачило клепки в голові, щоб здогадатися, що ваша робота пов’язана з таємницями й інтригами.
Дівчина всміхнулася.
– Мабуть, можна й так сказати.
– Я нічого нікому не скажу. Анічичирк.
Алісія подивилася йому просто в очі. Фернандіто сковтнув слину. Безодня, що чаїлася у її очах, завжди змушувала його серце битися швидше.
– Ти справді хочеш працювати зі мною? – нарешті запитала дівчина.
Очі Фернандіто стали круглими, наче блюдечка.
– Це зробило б мене найщасливішою людиною в світі.
– Це, а не одруження з Канделітою?
– Не будьте такою злою, ви іноді буваєте дуже злою, сеньйорито Алісіє…
Дівчина кивнула, погоджуючись зі звинуваченням.
– Слухайте, я не хочу, щоб ви думали, ніби я плекаю собі якісь ілюзії. Я знаю, що ніколи нікого не покохаю так, як я покохав вас, але це вже моя проблема. Я давно зрозумів, що ви ніколи не покохаєте мене.
– Фернандіто…
– Дозвольте мені закінчити. Бо якщо я вже наважився говорити по щирості, то не хотів би лишати щось несказаним, адже навряд чи ще колись наберуся відваги висловити те, що відчуваю.
Алісія кивнула головою.
– Я знаю, що це не моя справа, і, будь ласка, не сердьтеся на мене за мої слова, але я хочу сказати, що це добре, що ви не кохаєте мене, бо я лише бідний дурень. Але одного дня ви мусите когось покохати, тому що життя надто коротке й надто важке, щоб прожити його так… на самоті.
Алісія опустила очі.
– Ми не вибираємо, кого нам кохати, Фернандіто. Можливо, я просто не вмію кохати й не знаю, як дозволити комусь кохати мене.
– Я так не думаю. Хіба цей здоровань-поліціянт, який ходить тут із вами, не ваш наречений?
– Варґас? Ні, він лише мій колега. І, мабуть, добрий друг.
– Може, я теж ним стану.
– Другом чи колегою?
– І тим, і тим. Якщо ви дозволите.
Тривалий час Алісія мовчала. Фернандіто мовчки чекав, святобливо позираючи на неї.
– А якщо робота виявиться небезпечною? – запитала Алісія.
– Небезпечнішою, ніж носити сходами ящики з пляшками?
Дівчина кивнула.
– Відколи я з вами познайомився, я знав, що ви небезпечна, сеньйорито Алісіє. Я лише прошу дати мені шанс. Якщо побачите, що я ні до чого не придатний, звільните мене, та й годі. Без образ. Що скажете?
Фернандіто простягнув руку. Алісія взяла її, але, замість потиснути, поцілувала, неначе ручку якоїсь панночки, і притисла до щоки. Обличчя хлопця набрало кольору стиглого персика.
– Згода. Випробувальний термін – тиждень. Якщо через кілька днів я побачу, що ця робота не для тебе, угода скасовується.
– Ви серйозно?
Алісія кивнула.
– Дякую вам від щирого серця. Я вас не підведу. Присягаюся.
– Я знаю, Фернандіто. У цьому я навіть не сумніваюся.
– Мені потрібна зброя? У батька ще досі є рушниця з тих часів, коли він був у ополченні…
– Тобі досить буде озброїтися здоровим глуздом.
– А в чому полягатиме моє завдання?
– У тому, що ти будеш моїми очима.
– Слухаюсь!
– Скільки тобі платять за місяць у тій крамниці?
– Мізер і ще трохи.
– Помнож на чотири й матимеш свою платню за тиждень. Плюс премії та бонуси. І я сплачуватиму твої щомісячні виплати за «веспу». Це для початку. Що скажеш, справедливо?
Приголомшений Фернандіто кивнув.
– Ви знаєте, що для вас я працював би задарма. Ще й доплачував би.
Алісія похитала головою.
– Забудь про задарма, Фернандіто. Ласкаво просимо до капіталізму.
– Хіба не кажуть, що він справжнє зло?
– Ще гірше. Тобі сподобається.
– Коли починати?
– Негайно.
28
Варґас схопився руками за живіт, неначе його зненацька колька взяла.
– Що ти розповіла тому голопуцьку?
– Його звати Фернандіто. І на голопуцька він геть не схожий. У нього рама майже як у тебе. А ще у нього є «веспа».
– Матір Божа! Тобі не досить ускладнювати життя мені, тепер ти ще й уплутала у свої махінації невинного хлопця.
– Про це і йдеться. Нам у цій справі потрібна невинна людина.
– Я гадав, що для цього ми маємо того дурника Ровіру, який, до речі, ходив за мною весь ранок. Хіба йому не за тобою доручили стежити?
– Може, він не такий дурник, яким здається.
– А цей Фернандіто? Для чого він? Свіжа кров для ванни графині Баторі? [85]
– Ти демонструєш щораз більшу ерудицію, Варґасе. Але ні, Фернандіто не повинен втратити жодної краплини крові. Хіба що поту.
85
Графиня Елізабет Баторі (також відома як Кривава Графиня, 1560–1614 рр.) – угорська графиня, відома серійними вбивствами юних дівчат. За легендою, вона купалася в їхній крові, щоб лишатися молодою.