– Мені потрібен лікар, – каже він, коли тюремник приносить їжу.
Той не говорить до нього майже ніколи. Тільки дивиться.
– Як довго я вже тут? – запитує Вальс.
Тюремник не відповідає йому.
– Скажи, що я хочу поговорити з нею. Розказати правду.
Одного разу він прокидається й бачить, що в камері є ще хтось. Це тюремник, який тримає в руці щось блискуче. Мабуть, ніж. Вальс не намагається захиститися. Він відчуває укол у сідницю, а потім холод, що розходиться його тілом. У руці тюремника був лише шприц.
– Скільки ще ви триматимете мене живим?
Тюремник випростується і йде до виходу з камери. Вальс хапає його за ногу. Удар у живіт вибиває з нього дух. Кілька годин він лежить, зібгавшись у клубок, скімлячи від болю.
Цієї ночі йому знову наснилася його донька Мерседес, ще зовсім маленька. Вони були в своєму маєтку, в Сомосаґуас, у парку. Вальс забалакався з кимось зі слуг і випустив дівчинку з очей. Він кидається на її пошуки й знаходить вервечку слідів, що ведуть до будинку з ляльками. Вальс заходить у темряву приміщення й кличе свою доньку. Він натрапляє на її одежу і сліди крові.
Ляльки, що облизуються, мов хижі кішки, зжерли Мерседес.
33
Коли Варґас розплющив очі знову, полудневе сонце било у вікно. Старовинний настінний дзиґар XIX століття, який Алісія, либонь, придбала на якомусь розпродажі старожитностей, показував майже дванадцяту. Варґас почув жіночі кроки в кімнаті й протер очі.
– Чому ти не розбудила мене раніше?
– Мені подобається слухати, як ти хропеш. Неначе в хаті завелося ручне ведмежа.
Варґас сів на край канапи. Узявшись руками за крижі, він став їх масувати. Почувався так, наче по ньому проїхався дорожній коток.
– Хочеш пораду? Ніколи не старій. Переваг жодних.
– Я над цим розмірковувала, – відказала Алісія.
Поліціянт звівся на ноги, намагаючись не зважати на хрускіт і поколювання. Алісія перед дзеркалом, що висіло над комодом, демонстративно фарбувала губи яскраво-червоною помадою. Дівчина мала на собі чорне вовняне пальто, підперезане поясом, чорні панчохи зі швом, а взута була в туфлі на високих каблуках-шпильках.
– Кудись збираєшся?
Алісія обернулася довкола своєї осі, немов на показі мод, і з усміхом поглянула на поліціянта.
– Я гарна?
– Кого ти маєш намір убити?
– У мене зустріч із Серхіо Вілахуаною, журналістом «Ванґуардії», про якого мені розповів книгар Барсело.
– Ескпертом із творчості Віктора Маташа?
– І з інших питань також, я сподіваюся.
– А можна поцікавитися, як ти його обкрутила?
– Сказала, що маю книжку Маташа і хочу йому її показати.
– Точніше було б сказати: мала книжку Маташа. Як я пригадую, її викрали, і зараз у тебе немає нічого.
– Це лише формальності. До того ж у мене є я.
– Матір Божа…
Алісія довершила своє убрання капелюшком із вуаллю, що затуляла верхню половину її обличчя, і востаннє глянула на себе в дзеркало.
– Можна дізнатися, звідки весь цей одяг?
– Від Баленсьяґи [91].
– Я не це мав на увазі.
– Я знаю. Скоро повернуся, – сказала Алісія уже в дверях.
– Можна скористатися твоєю ванною?
– Якщо тільки помиєш її після себе.
Домовитися про зустріч із Вілахуаною було не так просто, як вона це змалювала Варґасові. Власне кажучи, Алісії спершу довелося мати справу з секретаркою редакції, яка не давала замилити собі очі й ледь-ледь не поклала слухавку. Завдяки кільком вивертам Алісія домоглася, щоб її з’єднали з Вілахуаною, який по телефону видавався налаштованим скептичніше, ніж математик на обіді з єпископами.
– Кажете, у вас є книжка Маташа? Із циклу «Лабіринт духів»?
– «Аріадна і Багряний Князь».
– Я гадав, що лишилося тільки три примірники цього твору.
– Отже, мій – четвертий.
– І кажете, що показували книжку Ґуставо Барсело?
– Так. Він сказав, що ви його добрий приятель.
Вілахуана зареготав. Алісії в слухавці чути було галасливу метушню, яка панувала в редакції.
– Я буду після дванадцятої в бібліотеці Королівської академії красного письменства Барселони, – промовив він нарешті. – Знаєте це місце?
– Тільки з чуток.
– Запитаєте мене у приймальні. І принесіть книжку.
34
На майдані, що ховався в тіні собору, здіймався будинок з кам’яним портиком, на арочному склепінні якого був напис: