35
– Я познайомився з Віктором Маташем тридцять років тому, а саме восени 1928 року. Я тоді лише починав свою професійну кар’єру і працював у редакції «Голосу індустрії». Мною там затикали дірки, і робити доводилося всього потрошку. Віктор Маташ у ті часи під різноманітними псевдонімами писав серійні романи для видавництва, двоє власників якого, Баррідо й Есковільяс, зажили слави пройдисвітів, що ладні ошукати всіх на світі, від своїх авторів до постачальників чорнила й паперу. У них публікувалися також Давид Мартін, Ладислао Байона, Енріке Маркéс і вся та плеяда молодих і голодних письменників довоєнної Барселони. Коли виплат від Баррідо й Есковільяса не вистачало, щоб дотягти до кінця місяця (а таке траплялося часто), Маташ пописував на замовлення кількох газет, зокрема й «Голосу індустрії», від коротеньких оповідань до дивовижних розповідей про подорожі до місць, де він ніколи не був. Мені пригадується заголовок «Таємниці Візантія». Цей твір у свій час видавався мені шедевром, який Маташ вигадав від початку до кінця на основі самих лише старовинних поштових листівок із зображеннями Стамбула.
– Подумати тільки, а я вірила всьому, що пишуть у газетах, – зітхнула Алісія.
– Авжеж, ви маєте вигляд довірливої панянки, саме так. Одначе то були інші часи, коли ті, хто брехав у пресі, робили це елегантно. Але йдеться не про це, а про те, що мені неодноразово доручали перед самим випуском газети скорочувати Маташеві тексти, щоб зробити на шпальтах місце для якогось надзвичайного повідомлення або для несвоєчасних колонок котрогось із редакторових приятелів. Одного дня, коли Маташ прийшов до редакції забрати свій гонорар, він підійшов до мене. Я гадав, що він збирається почати сварку, але письменник лише простягнув мені руку, відрекомендувався, наче я не знав, хто він, і подякував, що саме я, а не хтось інший, краяв його тексти, коли вже не було на то іншої ради. «У вас гостре око, Вілахуано. Не загубіться тут», – сказав мені він.
Природа обдарувала Маташа хистом до вишуканості. Я кажу не про одяг, хоча письменник завжди мав бездоганний вигляд у своєму костюмі-трійці й окулярах із круглими лінзами в тонкій оправі, що надавали йому схожості з Прустом, бракувало хіба що «мадленок» [92]. Ні, я кажу про його манери, про те, як він звертався до людей, як розмовляв. Він був тим, кого редактори-халтурники називали «рідкісною птахою». До того всього Маташ був великодушною людиною: допомагав, не чекаючи, поки його попросять, і не сподіваючись нічого взамін. Власне кажучи, саме він трохи перегодом порекомендував мене до редакції «Ванґуардії», і таким чином саме завдяки йому мені вдалося визволитися від «Голосу індустрії». На той час Маташ уже майже не писав для газет. Йому ніколи не подобалася ця робота, що була для нього лише засобом збільшити свої доходи у неврожайні часи. Один із циклів книжок, який Маташ писав для Баррідо й Есковільяса, «Місто дзеркал», був у ті роки доволі популярним. Я гадаю, саме вони з Давидом Мартіном підтримували на плаву ціле видавництво, працюючи без відпочинку. Надто Мартін, який поклав своє і без того слабке фізичне й психічне здоров’я, спаливши розум перед друкарською машинкою. Маташ, завдяки родині, мав змогу почуватися трохи вільніше.
– Він походив із заможної родини?
– Не зовсім, але йому пощастило – чи то не пощастило, з якого боку подивитися – успадкувати маєток свого дядька на ім’я Ернесто, доволі екстравагантного персонажа, якого прозивали Цукровим Королем. Маташ був його улюбленим племінником, або ж принаймні єдиним членом сім’ї, якого Ернесто не ненавидів. Таким чином, невдовзі після одруження Віктор Маташ дістав змогу переїхати до розкішного будинку поряд із Водною магістраллю на згір’ї Вальвідрери, залишеного йому дядьком разом із якоюсь дещицею акцій у торговій компанії, що її Ернесто заснував відразу після повернення з Куби.
– Дядько Ернесто був із тих, хто заробив свої статки в наших колишніх колоніях?
– Так, він був типовим авантюристом, таким, як їх описують у книжках. Коли йому було сімнадцять, у кишенях Ернесто, хоч він і не минав нагоди зазирнути до чужих, свистів вітер. У Барселоні його розшукувала Громадянська гвардія, готова переламати йому ноги, і лише якимось дивом Ернесто вдалося врятуватися, пролізши «зайцем» на торговий корабель, що відходив до Гавани.
– І як йому повелося на Кубі?
– Непогано. Коли дядько Ернесто повернувся до Барселони на своєму власному кораблі, у білосніжному костюмі і з дружиною, на тридцять років молодшою за нього, яку він незадовго до того виписав собі зі Скандинавії, минуло понад чотири десятки років. За весь цей час Цукровий Король заробив і втратив не один статок – як свій, так і чужий – у торгівлі цукром і зброєю. Завдяки легіону різноманітних полюбовниць він породив стільки байстрюків, що вистачило б заселити всі Карибські острови. Він чинив такі неподобства, що якби існувала в цьому світі справедливість і якби Бог хоч трохи пильнував за її дотриманням, дядькові Ернесто було б гарантовано тепленьке місце в пеклі на десять тисяч років.
92
Марсель Пруст присвятив опису печива «мадлен» кілька сторінок у своєму творі «У пошуках загубленого часу».