– Єдиним? Були ще інші демони?
Вілахуана стенув плечима.
– Я не знаю, як це пояснити, щоб ви не розсміялися.
– Спробуйте.
– Одного разу Маташ розповів мені, що Давид Мартін вірить, ніби підписав контракт із таємничим видавцем на написання священної книги, такої собі Біблії нової релігії. Не дивіться так на мене. За словами Маташа, Мартін начебто час від часу зустрічався з цим персонажем на ім’я Андреас Кореллі, щоб дістати від нього вказівки з потойбіччя абощо.
– І Маташ, звісно, сумнівався в існуванні цього Кореллі?
– Сумнівався не те слово. На його шкалі неправдоподібностей Кореллі посідав місце між пацючком Пересом [95] і Країною Чудес. Якось Маташ попросив мене порозпитувати у видавничому середовищі, чи не знають там людини з таким іменем. Я порозпитував. Перерив землю, небо й те, що між ними.
– І?
– Єдиний Кореллі, на якого я натрапив, – це бароковий композитор на ім’я Арканджело, можливо, ви чули про нього.
– А ким же тоді був той Кореллі, на якого працював Мартін, чи то пак уявляв, ніби працює?
– Мартін гадав, що це інший архангел [96], тільки впалий.
Журналіст приставив до лоба, наче роги, два вказівних пальці й іронічно посміхнувся.
– Сатана?
– Із хвостом і копитами. Одягнений у дорогий костюм Мефістофель, який прибув із пекла, щоб, як Фауста, спокусити Мартіна написати прокляту книжку, на основі якої постане нова релігія, що вкине весь світ у полум’я. Як я й казав, геть-чисто божевільний. Так він і закінчив.
– Маєте на увазі в’язницю Монтжуїк?
– То вже було трохи пізніше. Наслідком Мартінових марень та його дивного союзу з рогатим кульгавцем, стало те, що на початку тридцятих років письменникові довелося втікати з Барселони: поліція звинуватила його в серії злочинів, яких ніколи так і не було розкрито. Схоже, йому лише дивом вдалося виїхати з країни. Але уявіть собі лишень, яким це треба бути божевільним, щоб не вигадати нічого кращого, ніж повернутися до Іспанії під час війни. Невдовзі після того, як Мартін перейшов Піренеї, його затримали в містечку Пучсарда, і свої дні він закінчив у замку Монтжуїк. Як і багато інших. Як згодом і Маташ. Не бачившись кілька років, вони зустрілися у в’язниці… Вельми сумний кінець.
– Ви не знаєте, чому він повернувся? Нехай Мартін і був несповна розуму, та мав би усвідомлювати, що коли він повернеться до Барселони, рано чи пізно його схоплять…
Вілахуана знову стенув плечима.
– Заради чого ми робимо найбільші дурниці в цьому житті?
– Заради кохання, грошей, помсти…
– Я знав, що в глибині душі ви романтична натура.
– Отже, заради кохання?
– Хтозна. Я не уявляю, що ще він сподівався знайти тут, у країні, одна половина якої вбиває другу через ганчірки інакшого кольору…
– Ізабелла?
– Не знаю… Цієї загадки я ще не розгадав.
– Це та сама Ізабелла, яка трохи пізніше одружилася з книгарем Семпере?
Вілахуана здивовано глянув на неї.
– Звідки вам це відомо?
– Скажімо так: у мене є свої джерела.
– Якими було б незле поділитися зі мною.
– Я це зроблю, щойно матиму змогу. Я дала слово. То це була та сама Ізабелла?
– Так, та сама. Ізабеллі Жисперт, доньці власників продуктової крамниці «Жисперт», яка ще досі працює за церквою Санта-Марія-дель-Мар, судилося стати Ізабеллою Семпере.
– Гадаєте, вона була закохана в Давида Мартіна?
– Як я пригадую, вона вийшла за Семпере, а не за Мартіна.
– Це нічого не доводить, – відказала Алісія.
– Мабуть, маєте рацію.
– Ви її знали? Ізабеллу?
Вілахуана кивнув.
– Я був на весіллі.
– Вона здалася вам щасливою?
– Усі наречені щасливі в день свого весілля.
Цього разу вже Алісія усміхнулася злостиво.
– Якою вона була?
Журналіст опустив очі.
– Я розмовляв із нею лише раз чи два.
– Але ж вона мала справити на вас якесь враження.
– О так. Ізабелла справляла враження.
– І?
– І вона видалася мені однією з тих украй небагатьох людей, які роблять цей сучий світ місцем, вартим того, щоб його відвідати.
– Ви були на похороні?
Вілахуана повільно кивнув.
– Правда, що вона померла від холери?
Погляд журналіста оповила тінь.
– Так кажуть.
– Але ви так не думаєте?
Журналіст похитав головою.
– Тоді чому б вам не розповісти решту цієї історії?
– Правду кажучи, це сумна історія, яку мені хотілося б забути.
– І саме тому ви вже стільки років пишете про неї книжку? Книжку, яку – ви мали б розуміти це – вам ніколи не видати, принаймні в цій країні…
95
Пацючок Перес (