– Дивний?
– Він мав щось на кшталт маски, так, наче йому бракувало півобличчя абощо.
– Морґадо.
– Ви його знаєте?
– Це Санчісів водій.
Фернандіто кивнув, у захваті від тих таємничих історій, з якими мала справу його обожнювана Алісія.
– Я так і подумав. Він був одягнений, як одягаються водії. Отож цей чоловік виліз із машини й зайшов до будинку. За якийсь час він вийшов разом із жінкою.
– Як виглядала ця жінка?
– Молода. Як ви.
– Я для тебе молода?
Фернандіто сковтнув слину.
– Не збивайте мене. Як я сказав, жінка була молода. Не більше тридцяти років. Але вбрана була як набагато старша. Як багата панія. Що я не знав, хто вона така, то назвав її для себе Маріона Ребул [99].
– Ти не надто й помилився. Цю дівчину звати Вікторія Убач, чи то пак Санчіс. Це дружина затриманого банкіра.
– Авжеж, авжеж, саме такий вона й мала вигляд. Ці негідники завжди одружуються з жінками значно молодшими за них і значно багатшими.
– Бери приклад.
– Я на таке не придався. Але повернімося до справи. Ці двоє сіли в «мерседес». Жінка сіла спереду, біля водія, і це мені видалося дивним. Щойно вони поїхали, та інша машина, поліційна, рушила за ними.
– А ти за нею?
– Певна річ.
– І далеко ти їхав за ними?
– Не дуже. «Мерседес» петляв вузькими панськими вуличками – тими, де пахне евкаліптами й ходять якими тільки гувернантки й садівники, – аж доки не виїхав на вулицю Куатро-Камінос, а звідти на проспект Тібідабо, де я лише дивом не потрапив під «блакитний трамвай» [100].
– Тобі слід носити шолом.
– У мене є солдатська каска, американська, яку я придбав на «Лос-Енкантесі». Неначе на мене зроблена. Я фломастером написав на ній «Private Fernandito» [101], це по-англійськи, але «private» означає не приватний, а…
– Не відходь від теми, Фернандіто.
– Пробачте. Я піднявся за ними проспектом Тібідабо, до того місця, де закінчується маршрут трамвая.
– Вони їхали аж до зупинки фунікулера?
– Ні. Водій і сеньйора… Убач попрямували далі дорогою, що йде довкола зупинки, і заїхали до будинку, що стоїть на цьому пагорбі, просто над проспектом. Того палацу, який видно майже звідусіль і який здається казковим замком. Либонь, найгарніший будинок у всій Барселоні.
– Атож, він називається «Ель-Пінар», – сказала Алісія, яка пригадала, як тисячу разів бачила його дівчинкою, коли виходила щонеділі з сиротинця «Рібас», і уявляла, як вона житиме там посеред неосяжної книгозбірні й насолоджуватиметься нічними краєвидами міста, що розпростерлося під її ногами, немов чарівний світляний килим. – А що поліція?
– У поліційній машині сиділо два бувалих головорізи з бульдожими писками. Один із них став коло дверей будинку, а другий зайшов до ресторану «Ла Вента», щоб зателефонувати. Близько години, доки я там чекав, нічого не відбувалося. Зрештою один із поліціянтів скинув на мене поглядом, який мені анітрохи не сподобався, і я поїхав до вас, щоб розповісти про все, що бачив, і дістати нові вказівки.
– Ти чудово попрацював, Фернандіто. У тебе до цього хист.
– Ви так гадаєте?
– Я тебе підвищую, будеш тепер не «private», а «corporal Fernandito».
– А що це значить?
– Заглянь у словник. Хто не вчить мов, у того мозок перетворюються на пюре з цвітної капусти.
– Ви така розумна… То які будуть дальші накази?
Алісія замислилася на кілька секунд.
– Переодягнися й натягни на голову кашкет. Потім вертайся туди і стеж. Але моторолер залиш десь віддалік, щоб тебе не впізнав поліціянт, який на тебе дивився.
– Я залишу його біля Ротонди [102], а сам піднімуся на трамваї.
– Добра думка. Спробуй дізнатися, що відбувається всередині будинку, але не наражайся на ризик. Навіть на найменший. Ледве тобі здасться, що тебе впізнали або що хтось занадто довго видивляється на тебе, відразу втікай. Ти мене зрозумів?
– Чудово зрозумів.
– За дві-три години повернешся сюди і доповіси.
Фернандіто підвівся, готовий приступити до виконання свого завдання.
– А ви що будете робити тим часом? – запитав він.
Алісія невиразно махнула рукою. Цей жест міг означати як те, що в неї буде ціла купа справ, так і те, що жодної.
– Ви ж не втнете якоїсь дурниці, правда? – запитав Фернандіто.
– Чому ти це сказав?
Хлопець трохи зніяковіло подивився на неї з порога.
– Сам не знаю.
Цього разу Фернандіто спускався повільно, немовби кожен крок посилював його докори сумління. Лишившись наодинці, Алісія заховала записник Ізабелли до коробки, яку засунула назад під ліжко. Відтак пішла до ванної кімнати й умила обличчя холодною водою. Після цього скинула одяг і відчинила дверцята одежної шафи.
99
Головна героїня однойменного історичного роману 1943 року, написаного іспанським письменником Іґнасіо Аґусті. Дія роману відбувається серед вершків барселонського суспільства.
100
«Блакитний трамвай» (
102
Неофіційна назва Вежі Андреу, модерністської будівлі на розі алеї Сан-Жервазіо та проспекту Тібідабо.