Алісія вибрала чорну сукню, яка видалася б Фернандіто гідною того, щоб Маріона Ребул з’явилася в ній у ложі для почесних гостей у театрі «Лісео». Коли Алісії виповнилося двадцять три роки – вік, до якого не дожила Ізабелла Жисперт, – Леандро пообіцяв подарувати їй, що вона захоче. Алісія попросила в нього цю сукню, якою вже два місяці милувалася в бутику на вулиці Росельйон, і замшеві французькі черевички, що пасували до сукні. Леандро, ні слова не сказавши, заплатив величезні гроші. Продавчиня, яка не знала і не наважувалася запитати, ким йому доводиться Алісія, донькою чи коханкою, лише сказала, що небагато жінок можуть носити це вбрання. Опісля Леандро повів її на вечерю до «Ла Пуньялади». Майже всі столики займали чоловіки, яких милостиво називають діловими людьми. Усі вони, наче голодні коти, облизувалися, коли дівчина проходила повз них, а потім кидали заздрісні погляди на Леандро. «Вони так дивляться на тебе, бо гадають, що ти – елітна профура», – сказав її наставник, перш ніж піднести келих за здоров’я Алісії.
Відтоді вона ще не вдягала цієї сукні. Витворюючи перед дзеркалом свій образ, підводячи тушшю очі й лагідно підкреслюючи помадою губи, Алісія всміхнулася. «Урешті-решт, усе правильно, – мовила вона сама до себе. – Елітна профура – ось хто ти насправді».
Вийшовши на вулицю, Алісія вирішила, що просто прогуляється без жодної мети, хоча в глибині душі знала: Фернандіто мав рацію, і, мабуть, вона таки втне якусь дурницю.
7
Того вечора, вимкнувши здоровий глузд, Алісія спускалася вулицею, невиразно підозрюючи, куди несуть її ноги. Крамниці на вулиці Фернандо вже запалили свої вогні, що кидали різнобарвні візерунки на бруківку. Червоногарячий круг, на тлі якого вимальовувалися карнизи й дахи, помалу догоряв на небі. Люди сновигали своїм життям у пошуках метро, крамниць чи забуття. Алісія влилася в потік перехожих, який виніс її на майдан перед міською ратушею, де вона перетнулася з батальйоном черниць, які бездоганно тримали стрій, наче пінгвіни, що мігрують кудись. Дівчина всміхнулася їм, і одна черничка, побачивши її, перехрестилася. Ріка пішоходів понесла Алісію далі, на Єпископську вулицю, до гурту спантеличених туристів, які ходили за гідом, що розмовляв із ними чудернацькою говіркою, яка мала з англійською мовою стільки ж спільного, скільки кажанячий писк.
– Señor, is this where they used to have the running of the bulls in times of the Romans? [103]
– Lless, dis is de cazidral, mileidi, bat it is ounli oupeng after de flamenco xou [104].
Дівчина лишила іноземців позаду й пройшла під показним, наче виготовленим із пап’є-маше, готичним містком. Як і туристів, її огорнув чар середньовічної фортеці, чимало елементів якої були старшими за Алісію ледве чи на десять років. Якою ж милосердною є омана і якими ж теплими є обійми незнання! За містком ловець тіней – фотограф – виставив на штативі приголомшливу фотокамеру марки «хассельблад» і тепер шукав ідеальний фокус та експозицію, щоб утілити на світлині цю чарівну казку. Це був суворий на вигляд чоловік із пильними очима, які ховалися за прямокутними скельцями величезних окулярів, що надавали йому схожості з мудрою і спокійною черепахою.
Фотограф помітив Алісію і скинув на неї зацікавленим поглядом.
– Хочете зазирнути в об’єктив, мадмуазель? – запропонував він.
Алісія несміливо кивнула. Фотограф показав їй, що треба робити. Вона поглянула на світ очима митця й засміялася, побачивши досконалість гри тіні й перспективи, що перемінила ріг вулиці, повз який дівчина проходила сотні чи тисячі разів у своєму житті.
– Око бачить, камера помічає, – пояснив фотограф. – Сподобалося?
– Це просто диво, – зізналася Алісія.
– Це лише композиція і перспектива. Весь секрет – у світлі. Треба дивитися так, наче воно – плинне. Тінь тоді видасться легесенькою хмаркою, з якої дощить світлом…
Фотограф очевидячки був професіоналом, і Алісія замислилася, якою ж буде доля його знімка. Черепаха, що володіла таємницею світла, немов прочитала її думки.
– Це для книжки, – пояснив фотограф. – Як вас звати?
– Алісія.
– Не лякайтеся, Алісіє, але мені б хотілося сфотографувати вас.
– Мене? Чому мене?
– Бо ви створіння світла й тіні, як і це місто. Що скажете?
– Тут? Зараз?
– Ні. Не зараз. Сьогодні щось вас пригнічує і не дає бути собою. Камера вловить це. Принаймні моя камера. Я хочу сфотографувати вас, коли ви скинете з себе цей тягар, що вас гнітить, і світло зможе побачити вас такою, якою ви є, а не такою, якою вас змусили бути.
104
Так, це собор, міледі, але він відчиняється тільки після вистави фламенко (