– Наші керманичі непокояться тільки про одне: як промити людям мізки. Вам так не здається, Ферміне?
Той лише стенув плечима.
– Даремно непокояться. Здебільшого мізки їхніх підданців досить лише легенько сполоснути.
– Прокинувся анархіст! – вихопилася Мерседітас.
Дон Анаклето задоволено всміхнувся: нарешті йому вдалося роздмухати вогонь суперечки, діла, яке він страшенно полюбляв. Фермін засопів.
– Бачиш-но, Мерседітас, оскільки я переконаний, що читати газету ти починаєш і закінчуєш на гороскопі, а сьогодні ми тут відзначаємо уродини господаря дому…
– Ферміне, передай мені хліб, будь ласка! – перервала його Беа, щоб учта не вийшла з мирних берегів.
Фермін кивнув і відступив з поля бою. Дон Федеріко, годинникар, прийшов на порятунок від напруженої мовчанки.
– Розкажіть нам, Алісіє, хто ви за фахом?
Мерседітас, яку досі муляла та увага, яку всі виявляли до несподіваної гості, кинулася в бій.
– А чому це жінка обов’язково повинна мати фах? Хіба не вистачає того, що вона порається по господарству й доглядає за своїм чоловіком і дітьми? Адже так нас навчали наші батьки, і так має бути.
Фермін хотів було щось сказати, але Бернарда поклала руку йому на зап’ясток, і він припнув язика.
– Нехай, але ж сеньйорита Алісія незаміжня. Хіба ні? – наполягав дон Федеріко.
Алісія поштиво кивнула.
– Невже у вас навіть немає нареченого? – недовірливо запитав дон Анаклето.
Дівчина, скромно всміхнувшись, похитала головою.
– Та це ж просто неподобство! Незаперечний доказ, що в цій країні не лишилося достойних парубків. Був би я молодшим років на двадцять… – мовив дон Анаклето.
– Скидайте вже ліпше всі п’ятдесят, – порадив йому Фермін.
– Чоловіком можна бути у будь-якому віці, – заперечив йому дон Анаклето.
– Тільки не плутаймо епічні поеми з урологією.
– Ферміне, за столом діти, – зробив йому зауваження сеньйор Семпере.
– Якщо ви маєте на увазі Мерседітас…
– Тобі щодня треба мити рот і мозок відбілювачем, інакше горітимеш у пеклі, – винесла вирок Мерседітас.
– Там хоч заощаджу на опаленні.
Дон Федеріко підніс руку, щоб утихомирити суперечку.
– Угамуйтеся… ви ж не даєте Алісії навіть слова мовити.
Усі замовкли й поглянули на Алісію.
– Отож, – знову звернувся до неї Федеріко, – ви збиралися нам розповісти, де працюєте…
Алісія оглянула всіх присутніх, що чекали на її відповідь.
– Правду кажучи, сьогодні був мій останній робочий день. І тепер я ще не знаю, що робитиму далі.
– Але ж ви, мабуть, думали про щось, – зауважив сеньйор Семпере.
Алісія опустила очі.
– Я думала про те, що мені хотілося б писати книжки. Принаймні спробувати.
– Браво! – похвалив її книгар. – Ви будете нашою Лафоре.
– А краще сказати – Пардо Басан [107], – утрутився дон Анаклето, який дотримувався поширеної серед іспанців думки, що за свого життя літератор, якщо тільки він уже не доходить на смертній постелі, не заслуговує на жодне визнання. – Ви зі мною не погоджуєтеся, Ферміне?
Той обвів усіх поглядом, а потім зупинив очі на Алісії.
– Я б з вами погодився, дорогий друже, якби не думав, що Пардо Басан, дивлячись у дзеркало, бачила перед собою обличчя, дещо схоже на бульдожу морду, тоді як наша сеньйорита Ґріс мені видається створінням тіней, і я не впевнений, чи вона взагалі відображається в дзеркалі.
Запала глибока мовчанка.
– І що це мало би значити, всезнайко? – із докором запитала Мерседітас.
Даніель схопив Ферміна попід руку й потягнув на кухню.
– Це значить, що коли б чоловіки мали мозок бодай уполовину такий великий, як їхній рот – щоб не сказати чого іншого, – то цей світ був би набагато кращим, – зненацька промовила Софія, яка досі, здавалося, ширяла думками у хмарах або ж у тій химерній країні мрій, у якій живуть тільки юні й блаженні.
Сеньйор Семпере знову поглянув на свою небогу, яку доля послала йому чи то на втіху, чи то на прокляття його золотих років, і вже не вперше йому здалося, що він на мить почув і побачив свою Ізабеллу через океан часу.