Варґас ступив один крок у напрямку до Ферміна, і той відскочив аж на п’ять. Алісія здійняла руки на знак перемир’я.
– Гадаю, ти маєш нам дещо пояснити, Алісіє, – промовив Даніель.
Дівчина пильно подивилася йому в очі й кивнула з таким солодким виразом на обличчі, що мав би розвіяти всі підозри на світі. Фермін ліктем штовхнув товариша в бік.
– Даніелю, думай головою, а не нижніми частинами тіла, і не дай себе задурити.
– Ніхто тут нікого не хоче задурювати, Ферміне, – сказала Алісія.
– Те саме, либонь, казали й тому жмурикові, що ондечки плаває, – пробурмотів Фермін, показуючи на каламутні води басейну. – Твій знайомий?
– Я можу це все пояснити, – почала Алісія.
– Алісіє… – застережливо озвався Варґас.
Дівчина заспокійливо махнула рукою і підійшла до Ферміна й Даніеля.
– Але, на жаль, зробити це не так просто.
– А ти спробуй. Ми аж ніяк не такі дурники, якими здаємося, принаймні ваш покірний слуга, тому що мій товариш Даніель, який стоїть поруч, досі силкується вийти нарешті з пубертатного віку.
– Нехай говорить, Ферміне, – перепинив його Даніель.
– Навіть у королівських кобр, що їх тримають під десятьма замками в зоопарку, язики не такі отруйні.
– Чому б нам спершу не вибратися звідси й не податися до якогось місця, де ми зможемо спокійно поговорити? – запропонувала Алісія.
Варґас лайнувся впівголоса, цілком виразно демонструючи своє ставлення до такої пропозиції.
– А звідки нам знати, що це не пастка? – запитав Фермін.
– Місце обираєте ви, – відповіла Алісія.
Даніель і Фермін перезирнулися.
Вони перетнули садок і повернулися до таксі, в якому Чипріано сидів, окутаний хмарою цигаркового диму, і слухав по радіо обговорення страшенно важливого й нагального питання, яке турбувало кожного барселонця, а саме: стан мозоля на лівій нозі Кубали напередодні матчу «Реал Мадрид» – «Барселона», що мав відбутися наступної неділі. Варґас, з огляду на свої розміри, зайняв місце попереду, решті ж довелося тиснутися на задньому сидінні.
– Вас хіба не було тільки двоє? – запитав таксист, вочевидь розмірковуючи, чи не перебрав він часом із цигарками.
Варґас у відповідь тільки гмикнув. Алісія поринула в свої таємничі думи, висновуючи, як підозрював Фермін, якесь несусвітнє ошуканство, яке мала намір згодувати їм обом. Його друг Даніель здавався надто причмеленим доторком своєї правої ноги до стегна лукавниці, щоб висловити якусь думку чи бодай вимовити слово. Бачачи, що лише він зберігає здатність до дій і здорового глузду, Фермін видав водієві інструкції.
– Слухай, начальнику, будь ласкавий, завези нас до Равалю й висади біля дверей «Кан Льюїса».
Сама згадка про його улюблений і найкращий в усьому відомому Всесвіті ресторан, а крім того, ще й духовний прихисток у миті тривоги, збадьорила Ферміна, в якого після спілкування з працівниками правоохоронних органів, ладних вибити йому мозок, завжди прокидався вовчий апетит. Чипріано з’їхав на Вальвідрерське шосе й повіз їх назад до Барселони, що чекала, розпростершись біля підніжжя пагорба. Доки вони посувалися згір’ям до району Саррія, Фермін потайки вивчав потилицю персонажа, який сидів попереду на місці пасажира і якого Алісія використовувала як охоронця і постачальника грубої сили. Від нього відгонило поліціянтом, і то не рядовим. Варґас, мабуть, відчув колючий Фермінів погляд, тому що обернувся до нього з одним із тих виразів на обличчі, від яких недобре робиться тим бідолахам, яким судилося закінчити свої дні в буцегарні. Варґасові ж цей чоловічок, що його Алісія називала Ферміном, здавався крутієм, який наче зійшов зі сторінок оповідок про походеньки Ласарільйо з Тормеса [109].
– Ви не дивіться, що я такий хирлявий на вигляд, – попередив Фермін. – Усе, що бачите, – це м’язи та інстинкт бійця. Вважайте мене ніндзею в цивільному.
Варґас гадав, що за час своєї роботи в поліції бачив уже все, але тут Господь Бог вирішив його здивувати.
– Фермін, так?
– А хто питає?
– Звіть мене Варґасом.
– Лейтенант?
– Капітан.
– Сподіваюся, ваше добродійство не має заперечень релігійного характеру проти того, щоб посмакувати наїдками каталонської кухні?
– Жодних заперечень. По правді сказати, я неабияк зголоднів. Там смачно готують, у цьому «Кан Льюїсі»?
– Божественно, – відказав Фермін. – На їхню вечерю я не проміняв би навіть стегенця Рити Гейворт [110] в ажурній панчішці.
Варґас усміхнувся.
– Ці двоє вже заприятелювали, – зауважила Алісія. – Ніщо так не поєднує чоловіків, як веління шлунка й прутня.
109
Життя Ласарільйо з Тормеса: його пригоди й злигодні» (
110
Рита Гейворт (