– Я не курю, дякую.
– Мудрий хлопчина. Ось тільки не можу збагнути, чому ти не хочеш зателефонувати своєму батькові, щоб той прийшов із твоїм паспортом і все прояснив. Чи ти щось приховуєш?
Хлопець похитав головою. Ендайя приязно всміхнувся, і Фернандіто пригадав, як поліціянт кілька годин тому прострілював коліна Санчісовому шоферові. На комірі його сорочки досі виднілася темна пляма.
– Я нічого не приховую, сеньйоре.
– Тоді чому?
Ендайя підсунув до нього телефонний апарат.
– Один дзвінок – і ти вільний.
Фернандіто сковтнув слину.
– Прошу вас, не змушуйте мене дзвонити батькові. У мене є вагома причина.
– Вагома причина? Яка ж це, друже Альберто?
– Це через батька, він дуже хворий.
– Он як?
– Він страждає на серце. Два місяці тому батько переніс інфаркт і кілька тижнів пролежав у лікарні. Зараз він удома, відновлюється, але все ще дуже слабкий.
– Мені прикро це чути.
– Мій батько – хороший чоловік, сеньйоре. Герой війни.
– Справді?
– Так, він вступив до Барселони з військами генерала Франко. У «Ванґуардії» на першій шпальті була фотографія, як він марширує проспектом Діагональ. Ця світлина в рамці стоїть у нас у вітальні. Батько – третій справа. Ви мали би бачити її. Батькові дозволили йти в першій лаві через його героїчну поведінку в битві на Ебро. Він був єфрейтором.
– Ви, мабуть, дуже ним пишаєтесь.
– Авжеж, пишаємося, але бідолашний батько так і не зміг оговтатися після того, що сталося з моєю матір’ю.
– А що сталося з твоєю матір’ю?
– Вона померла чотири роки тому.
– Співчуваю.
– Дякую, сеньйоре. Знаєте, що останнє сказала вона мені, перш ніж померти?
– Що?
– Піклуйся про свого батька й не завдавай йому прикростей.
– І ти послухався мами?
Фернандіто скрушно опустив очі й похитав головою.
– По правді сказати, я не став тим сином, якого ростила моя мати, ані тим, на якого заслуговує мій батько. Ви бачите перед собою останнє ледащо.
– А мені ти видався непоганим хлопчиною.
– Анітрохи. Пропаща людина, ось хто я. Від мене самі лише проблеми моєму бідолашному батечку, наче йому й без цього бракує гризот. Коли мене не виганяють із роботи, то забирають до комісаріату, бо я забув документи. Ви ж самі все бачите. Батько – герой війни, а син – розтелепа.
Ендайя пильно придивився до нього з турботливим виразом на обличчі.
– Цим усім ти хочеш сказати, що коли подзвониш батькові й скажеш, що тебе затримала поліція, бо в тебе не було при собі документів, то завдаси йому ще одну прикрість?
– Боюся, останню. Якщо йому доведеться просити сусіда, щоб той прикотив його в інвалідному візку сюди, щоб забрати мене, я думаю, він помре від сорому й горя, що має такого непутящого сина.
Ендайя замислився над ситуацією.
– Я тебе розумію, Альберто, але й ти мене зрозумій також. Ти ставиш мене в скрутне становище.
– Авжеж, сеньйоре, я розумію. І вдячний вам за терплячість, яку ви виявляєте до мене і на яку я не заслуговую. На вашому місці я посадив би мене за ґрати разом із найгіршими покидьками, щоб дати добру науку. Але благаю вас: зважте на мого нещасного батечка. Я вам зараз же напишу своє ім’я, прізвище й адресу, і ви зможете завтра прийти й розпитатися в будь-кого, найкраще зранку, коли батько спить після ліків.
Ендайя взяв аркуш паперу, який простягнув йому Фернандіто.
– Альберто Ґарсія Сантамарія. Вулиця Комерсіо, тридцять сьомий під’їзд, шостий поверх, перші двері [114], – прочитав він. – А що як наші працівники підуть разом із тобою?
– Мій батько не спить ночами, він дивиться у вікно й слухає радіо. І якщо він побачить, що мене привела поліція, то викине мене з дому – і правильно вчинить, – а потім його вхопить грець.
– А ми не хочемо, щоб це сталося.
– Ні, сеньйоре, не хочемо.
– А звідки мені знати, що ти знову не візьмешся до свого, якщо я тебе відпущу?
Фернандіто врочисто обернувся лицем до портрета Франко, що висів на стіні.
– Присягаюся перед Господом Богом і перед генералісимусом, що виправлюся, а якщо я брешу, то нехай зараз же впаду мертвим.
Ендайя стежив за ним із цікавістю, і на якусь мить у його погляді з’явилася дрібка симпатії.
– Як я бачу, ти досі стоїш на своїх двох, а отже, кажеш правду.
– Атож, сеньйоре.
– Слухай, Альберто. Ти мені подобаєшся, і, правду кажучи, уже пізно, а я втомлений. Я дам тобі ще один шанс. Я не мав би цього робити, тому що правила – є правила, але я теж маю сина, і він теж не завжди мене тішить. Можеш іти.
Фернандіто, не ймучи віри своїм вухам, поглянув на двері кабінету.
– Ну ж бо, йди, доки я не передумав.
114
Будинки в Іспанії здебільшого блокового типу, тому в адресі вказується номер під’їзду. Нумерація квартир окрема для кожного поверху.