Фернандіто, одягаючись потемки, почервонів, однак кивнув головою. Матильда сягнула рукою по пачку з цигарками, яку лишила на нічному столику, і закурила. Вона спостерігала, як Фернандіто хапливо вбирається, такий самий невинний і соромливий, як і раніше, попри той пізнавальний досвід, якого нещодавно зазнав. Одягнувшись, хлопець поглянув на Матильду й показав на віконечко.
– Сюдою?
Матильда кивнула.
– Тільки обережно, не скрути собі в’язів. Я хочу, щоб ти повернувся до мене цілим. Адже ти повернешся, правда?
– Звісно, – збрехав Фернандіто. – Щойно видадуть платню.
Хлопець визирнув у вікно й оглянув внутрішній дворик, що вів до вузького провулку, про який казала Матильда.
– Драбині не довіряйся, вона погано тримається. Ліпше так зістрибнеш, ти молодий, тобі це завиграшки.
– Дякую. І до побачення.
– До побачення, серденько. Щасти тобі.
– І тобі, – відказав Фернандіто.
Він уже збирався протискатися у віконце, коли Матильда за спиною озвала його.
– Фернандо?
– Що?
– Будь із нею добрим. Із твоєю нареченою, я забула, як її звати. Будь із нею добрим.
Покинувши приміщення покійницької, Варґас неначе повернувся до світу живих після тривалого перебування в чистилищі. Наливка, якою його почастував доктор Манеро, а насамперед відкриття того, що значить половина чисел зі списку, піднесли йому дух. Він майже забув про те, що не стуляв очей уже багато годин. Тіло його давало ознаки втоми, і якби Варґас замислився над цим, то усвідомив би, що йому болять геть усі кісточки, і навіть думати боляче. Однак сподівання, що ця крихта інформації, яку він щойно роздобув, допоможе прояснити справу, додавало сили й тримало його на ногах. На якусь хвилю поліціянт завагався, чи не зайти до Алісії й не поділитися новиною, але він не був певний, що цей список з номерами свідоцтв про смерть, який Вальс прихопив у свою таємничу поїздку з Мадрида, приведе до чогось конкретного, і тому вирішив спершу пересвідчитися сам. Він рушив у напрямку до площі Медінаселі, оази з пальмами й садами, оточеної ветхими палацами й укритої сповитком туману, що линув з боку пристані. Саме там скоро мав відчинити свої двері Цивільний реєстр Барселони.
По дорозі Варґас зайшов до пансіону «Амбос Мундос» на Королівській площі, де вже подавали сніданки дітям ночі, які причалювали сюди в пошуках перекусу. Поліціянт сів за барну стійку, прикликав бармена, чоловіка з розкішними бакенбардами й величезною щелепою, і замовив канапку з хамоном серрано, пиво й подвійну порцію кави з коньяком.
– Коньяк лишився тільки дорогий, – попередив його бармен.
– Тоді коньяку теж подвійну порцію, – відказав Варґас.
– Коли вже так бенкетуєте, то, можливо, вам засмакує «Ромео і Джульєта» [117] на десерт. Мені їх привозять аж із Куби. Смакота, яку вродливі смаглявочки скручують у себе на стегнах…
– Не відмовлюся.
Варґас завжди вважав, що сніданок – це найголовніша поїдка, принаймні доки не наставав час обідати. Довершити його прекрасною гаванською сигарою – це був знак, який не міг віщувати нічого іншого, окрім удачі. Лишаючи за собою хмарку карибського диму, із набитим шлунком і думками, сповненими сподівань, Варґас рушив далі. Небо набрало бурштинового відтінку, і поліціянт, спостерігаючи, як імлисте світло ковзає дахами будинків, подумав, що сьогодні буде один із тих небагатьох днів, який принесе правду або щось, достатньо на неї подібне. Як багато років по тому співатиме поет, виплеканий цими вулицями, «цей день може стати великим днем» [118].
Метрів п’ятдесят позаду, ховаючись у клаптику тіні, яку відкидали карнизи зруйнованої будівлі, за поліціянтом невідступно стежили очі його переслідувача. Із сигарою в зубах, напханим кендюхом і головою, забитою фальшивими надіями, Варґас видався йому як ніколи пропащою людиною. Та незначна повага, яку чоловік відчував до нього, випаровувалася, як паволока туману, що слався по бруківці в нього під ногами.
Чоловік казав собі, що ніколи не стане таким: ніколи не дозволить, щоб алкоголь і задоволення забили йому памороки, а тіло перетворилося на безвільний мішок із кістками. Старі люди завжди викликали в нього огиду. Якщо тому, хто зістарівся, бракує самоповаги, щоб вистрибнути з вікна або кинутися під поїзд метро, то хтось має допомогти йому й на благо громади пустити кулю в голову, як шолудивому псові. Чоловік усміхнувся, насолоджуючись гостротою свого розуму. Він завжди буде молодим, тому що він розумніший за всіх інших. Він не скоїть помилок, які призводять до того, що людина з таким потенціалом, як Варґас, обертається на жалюгідну подобу того, ким вона могла стати. Як те мурмило Ломана, що жив, як лайно, і помер на колінах, стискаючи обіруч горлянку, доки вбивця спостерігав, як капіляри лускають під рогівкою його очей, а зіниці, розширюючись, перетворюються на чорні дзеркала. Ще один потрух, який не зміг вчасно спинитися.
118
Мова йде про пісню «Hoy puede ser un gran dia» іспанського й каталонського співака, автора пісень і музиканта Жуана Мануеля Серрата.