– Ти там? – запитав голос.
Алісія відчула, як затремтіла рука, в якій вона тримала слухавку.
Це був голос Леандро.
Слухавка випала їй з руки. Хитаючись, дівчина рушила до дверей. Минаючи споруджений Ровірою вівтар, вона зупинилася. Лють додала їй сил дістатися до майстерні, відшукати бідони з гасом, що стояли біля генератора, і вилити їхній вміст. Тягуча рідина плівкою вкрила підлогу приміщення, огинаючи труп Ровіри, і розтікалася чорним дзеркалом, з поверхні якого здіймалися райдужні струминки пари. Алісія вирвала з генератора один із проводів і кинула його на підлогу. Продираючись до виходу повз підвішені до стелі манекени, вона почула, як за спиною заіскрило й спалахнуло. Раптовий протяг сколихнув дерев’яними фігурами довкола. Алісія йшла коридором серед бурштинових відблисків, хитаючись і тримаючись за стіни, щоб не впасти. Ніколи їй ще не було так холодно.
Вона благала небо й пекло, щоб не дали їй померти в цьому тунелі, щоб дозволили дістатися до того клаптика світла, що виднілося вдалині. Алісії здавалося, що вона вибирається звідси вже цілу вічність. Неначе якесь чудовисько проковтнуло її, і вона, рятуючись, спинається його нутрощами нагору. Жар пожежі, що наздоганяв її, не спроможний був розняти тих крижаних обіймів, що огортали Алісію. Дівчина не спинялася, доки не переступила поріг майстерні й не опинилася надворі. Там вона вдихнула свіже повітря й відчула, як краплі дощу пестять її шкіру. Вулицею до неї поспішала якась постать.
Алісія впала на руки Фернандіто, який підхопив її. Вона всміхнулася йому, проте хлопець дивився на неї нажаханими очима. Дівчина піднесла руку до живота, до того місця, куди дістала перший удар. Теплувата кров текла поміж її пальцями й розмивалася під дощем. Алісія більше не відчувала болю, лише холод. Холод, який нашіптував їй махнути на все рукою, стулити повіки й заснути вічним сном, що обіцяв спокій та істину. Дівчина подивилася в очі Фернандіто і знову всміхнулася йому.
– Не лишай мене помирати тут, – прошепотіла вона.
31
Гроза розігнала перехожих і позбавила книгарню її клієнтів. Зважаючи на це, Фермін вирішив присвятити день управлінській та розумовій роботі. Не звертаючи уваги на гуркіт грому й натиск зливи, що наче заповзялася вивалити шибки крамниці, він увімкнув радіо. Повільно й холоднокровно, немовби зламував сейф, Фермін крутив диск налаштування, доки не натрапив на звуки великого оркестру, що саме брався за початкові такти «Сібонею» [119]. Коли пролунали перші удари в барабан, Фермін, погойдуючись у карибському ритмі, приготувався взятися за приведення до ладу шеститомового видання «Паризьких таємниць» Ежена Сю, покликавши собі на підпомогу Даніеля.
– Під цю пісню я танцював зі своєю смаглявочкою в кабаре «Тропікана», у Гавані, коли ще був зовсім юним і тямив, як треба рухати стегнами. Яких тільки спогадів не навіває вона мені… Коли б замість цього паризького фертика хист до письменства дістав я, то написав би «Гаванські таємниці», – заявив він.
– Ерос здобув, Парнас втратив, – прокоментувала Беа.
Фермін, розпростерши обійми, рушив до неї, відбиваючи кроки і вигойдуючись у ритмі клаве.
– Сеньйоро Беа, ходіть-но сюди, і я навчу вас кількох найпростіших рухів сон-монтуно, а то з вашим чоловіком, що танцює так, наче має на ногах цементові боти, ви так і не пізнаєте шаленства афрокубинського танцю. Нумо ж веселитися…
Беа поквапилася втекти від Фермінових наспівувань і пританцьовувань до підсобки, де взялася закінчувати зведення рахунків у бухгалтерській книзі.
– Слухай-но, Даніелю, твоя дружина часом буває такою нудною, як кадастровий список.
– Ще б пак, – погодився Даніель.
– Я все чую, – донісся з підсобки застережливий голос Беа.
Даніель із Ферміном мали великі сподівання приємно провести час, коли почувся скрегіт гальм на мокрій бруківці. Підвівши очі, вони побачили, що просто перед вітриною книгарні «Семпере й сини» зупинилося таксі. У небі зблиснуло, і на якусь хвилю автомобіль здався колісницею з розтопленого свинцю, що парувала у струменях зливи.
– Як казали за днів минулих, таксі подано, – мовив Фермін.
Далі все відбулося з катастрофічною швидкістю. Мокрий як хлющ, хлопчина з обличчям, перекошеним від жаху, вискочив із машини й, підбігши до дверей із табличкою «ЗАЧИНЕНО», заходився гамселити кулаками по склі. Фермін і Даніель перезирнулися.
– І нехай тепер хтось скаже, що в цій країні не хочуть купувати книжок.
119
«Сібоней» – класична кубинська пісня, написана в 1929 році композитором Ернесто Лекуоною. Сібоней – назва прибережного містечка, недалеко від Сантьяґо-де-Куба.