– Я знаю, – урвав його Фермін. – Повірте, я про це думаю. Як ви гадаєте, коли її можна буде забрати звідси?
Хірург здивовано звів брови.
– Забрати звідси? За найсприятливішого розвитку подій пацієнтці потрібен щонайменше місяць цілковитого спокою. Якщо ви заберете звідси Віолету, чи як її там звати, то повезете її хіба що катафалком. Я серйозно.
Фермін якусь хвилю пильно вдивлявся в лікареве обличчя.
– А якщо перевести її до іншого місця?
– Хіба що до іншої лікарні. Але я б не радив.
Фермін кивнув із поважним виразом на обличчі.
– Дякуємо вам, лікарю.
– Нема за що. Якщо все буде добре, за кілька годин ми переведемо пацієнтку до загальної палати. Доти побачити ви її не зможете. Я кажу це на той випадок, якби вам хотілося вийти провітритися чи владнати якісь свої справи. На цей момент, як я вже казав, стан пацієнтки стабільний, а прогноз на одужання стримано оптимістичний.
– Стримано?
Лікар поглянув на нього з двозначною усмішкою.
– Якщо хочете почути мою особисту думку, а не думку хірурга, то ця дівчинка не хоче ще помирати. Іноді людям допомагає вижити сама тільки затятість.
Фермін ствердно кивнув.
– Атож, жінки, вони такі. Коли вже візьмуть собі щось у голову…
Фермін дочекався, коли хірург лишив їх самих, а тоді визирнув у коридор, щоб розвідати стан справ. До нього приєднався Фернандіто. У глибині коридору неспішно походжали дві постаті в одностроях, зовсім не схожих на санітарні.
– Слухай, а ті двоє часом не фараони?
– Хто? – перепитав Фернандіто.
– Поліціянти. Ти що, не читаєш детективних коміксів?
– Тепер, коли ви це сказали, вони мені також видаються…
Фермін гмикнув і заштовхав Фернандіто назад до почекальні.
– Гадаєте, заступник директора повідомив поліцію? – запитав хлопець.
– Усе буде складніше, ніж я сподівався. Не можна гаяти часу. Фернандіто, мені знадобиться твоя допомога.
– Я зроблю все, що накажете.
– Мені треба, щоб ти повернувся до книгарні й поговорив із Беа.
– Із Беа?
– Дружиною Даніеля.
– А як я дізнаюся…
– Ти не помилишся. Вона найрозважливіша з усіх там присутніх, до того ж просто цукерочка. Але навіть не думай на неї заглядатися.
– І що мені їй сказати?
– Що нам доведеться здійснити гамбіт дами раніше, ніж гадалося.
– Гамбіт дами?
– Беа зрозуміє. І нехай пошле Даніеля, щоб той повідомив Ісаака.
– Ісаака? Якого Ісаака?
Фермін засопів, роздратований повільністю рефлексів Фернандіто.
– Та вже ж не Ісаака Монтуріоля [125], винахідника підводного човна. Просто Ісаака, та й годі. Записати тобі це?
– Ні, не треба, я все запам’ятав.
– Тоді давай ноги в руки, а то ми вже запізнюємося.
– А ви куди підете?
Фермін підморгнув йому.
– Війни не виграються без піхоти…
34
Гроза вже пронеслася над містом, коли Фермін, вийшовши з лікарні, рушив пляжем у напрямку до Соморростро. Вітер дув зі сходу і здіймав хвилі, що розбивалися об берег за кілька метрів від халупок, що простяглися вздовж муру цвинтаря Пуебло-Нуево скільки сягало око. Навіть мерці мали кращу домівку, ніж це зборисько безіменних людських душ, які сяк-так перебувалися на березі моря, подумав Фермін.
У першому ж провулку між рядами бараків його зустрів гурт підозріливих поглядів. Обідрані діти, жінки з обличчями, потемнілими від злигоднів, і передчасно постарілі чоловіки дивилися, як він іде повз них. Невдовзі назустріч Фермінові вийшло четверо молодиків з непривітними виразами на обличчях. Молодики оточили його й перепинили шлях.
– Ти що, загубився, ґаджо?
– Я шукаю Армандо, – відказав Фермін, не виявляючи жодних ознак нетерплячості чи страху.
Обличчя одного з молодиків було покарбоване шрамом, що йшов через лоб і щоку. Хлопець підступив до Ферміна, погрозливо посміхаючись, і виклично глянув йому в очі. Фермін не відвів погляду.
– Армандо, – повторив він. – Я його друг.
Юнак оцінювально поглянув на свого супротивника, якого без довгих клопотів міг прибити одним ударом, і врешті усміхнувся.
– Ти часом не з того світу? – запитав він.
– Збирався туди, але останньої хвилі передумав, – відказав Фермін.
– На пляжі, – мотнув головою хлопець.
Фермін кивнув на знак подяки, і молодики розступилися перед ним. Він рушив вуличкою далі, місцеві жителі більше не звертали на нього уваги. Метрів за сто провулок повернув до моря, і Фермін почув сміх і дитячі голоси, що долинали звідти. Він попрямував туди й невдовзі побачив, що привело дітей на пляж.