– Нічого путящого. Найкращі чоловіки закохуються в таких жінок, як ти. Мене вони лишають тільки для своїх фантазій.
– Якщо ти намагаєшся, щоб мені стало тебе шкода, – тобі це вдалося.
Алісія всміхнулася.
– Не думай собі, ніби про мене вони не фантазують, – мовила Беа, тихо підсміюючись.
– Я в цьому навіть не сумніваюся.
– Чому вони іноді бувають такими йолопами? – запитала Беа.
– Чоловіки? Хто зна. Може, тому, що природа – жорстока мати, і позбавляє їх глузду від народження. Але декотрі не такі вже й погані.
– Це саме каже й Бернарда, – погодилася Беа.
– А твій Даніель?
Беа гостро глянула на Алісію.
– А що з моїм Даніелем?
– Нічого. Здається, він хороший хлопець. Чиста душа.
– Він теж має свій темний бік, повір мені.
– Це через те, що сталося з його матір’ю? Ізабеллою?
– Що тобі відомо про Ізабеллу?
– Дуже мало.
– Без анестезії ти брешеш набагато краще.
– Я можу тобі довіряти?
– А хіба в тебе є вихід? Питання в тому, чи можу я довіряти тобі?
– Ти сумніваєшся?
– Ще б пак.
– Є одна таємниця, яка стосується Ізабелли, її минулого… – почала Алісія. – Гадаю, Даніель має право знати, але я не впевнена, чи насправді не буде краще, якщо він ніколи не дізнається про неї.
– Алісіє!
Та розплющила очі й побачила обличчя Беа просто перед собою. Беа міцно стискала її руку.
– Слухаю.
– Я хочу тебе про дещо попросити. Я скажу тобі це лише раз.
– Проси, що завгодно.
– Навіть не думай нашкодити Даніелеві чи моїй родині.
Алісія не відвела очей від цього погляду, який здався їй таким значливим, що вона не наважувалася дихати.
– Присягнися мені.
Алісія сковтнула слину.
– Присягаюся.
Беа кивнула, відкинулася на спинку стільця і стулила повіки.
– Беа?
– Що ще?
– Є дещо… Тої ночі, коли я проводила Даніеля до під’їзду…
– Не кажи нічого. Спи.
7
Учорашня гроза забарвила Барселону в той волошковий колір, яким можна милуватися лише деякими зимовими ранками. Сонце розштовхало хмари, і ясне сяйво, немов шляхетний напій, залило все довкола. Сеньйор Семпере, який зустрів світанок із бурхливим оптимізмом і, нехтуючи настановами лікаря, із бунтівливою насолодою випив філіжанку кави, вирішив, що сьогодні буде знаменний день.
– Сьогодні ми матимемо більше виторгу, ніж «Ель Моліно» [127] за весь Великий піст, – виголосив він. – Ось побачите.
Прибираючи табличку «Зачинено» з дверей книгарні, сеньйор Семпере зауважив, що Фермін із Даніелем про щось шепочуться в кутку.
– Що це ви там уже затіваєте?
Ті обернулися до нього з дурнуватими виразами на обличчі, що свідчили про таємну змову в зародку. Виглядали обоє так, наче цілий тиждень не стуляли очей, і, якщо пам’ять не зраджувала старого книгаря, мали на собі той самий одяг, що й учора.
– Ми оце балакаємо про те, що ви молодшаєте і бадьорішаєте з кожним днем, – мовив Фермін. – Дівки на виданні мають просто мліти перед вами.
Перш ніж книгар устиг відповісти, почулося дзеленчання двінка, почепленого на двері. Бездоганно одягнутий чоловік із кришталево ясним поглядом підійшов до прилавка й добротливо всміхнувся.
– Доброго ранку, кавальєро! Чим можемо вам прислужитися?
Відвідувач неспішно зняв рукавички.
– Я сподіваюся, що ви змогли б відповісти на кілька запитань, – сказав Ендайя. – Я з поліції.
Книгар насупив чоло й кинув погляд на Даніеля, який пополотнів так, що обличчя його набрало кольору бібльдруку, тонкого паперу, на якому видають повні зібрання творів світових класиків.
– Ми вас слухаємо.
Ендайя ввічливо всміхнувся й дістав фотографію, яку поклав на прилавок.
– Я був би дуже вдячний, якби ви поглянули на цю світлину.
Вони зібралися втрьох за прилавком і взялися розглядати знімок. На ньому було зображено Алісію Ґріс, років на п’ять молодшу, що всміхалася в об’єктив фотоапарата, вдаючи з себе невинну дівчинку, хоча на це не купилося б навіть немовля.
– Ви знаєте цю сеньйориту?
Сеньйор Семпере уважно придивився до світлини. Стенувши плечима, він передав карточку Даніелеві, який повторив його дії. Останнім узяв знімок до рук Фермін. Він підніс його, поглянув, наче на фальшиву банкноту, проти світла, похитав головою і повернув Ендайї.
– Боюся, що ця людина нам не відома, – промовив книгар.
– Треба сказати, що ця дівчина має щось шельмівське в обличчі, але ні, я її не зустрічав, – підтвердив Фермін.
– Точно ні? Ви впевнені?
Усі троє одностайно похитали головами.
– Ви не впевнені чи не бачили її?
– Впевнені, що не бачили, – відказав Даніель.