Усі сиділи з нею по черзі. Даніелеві подобалося читати їй книжки, які він брав із книгосховища-лабіринту, найпаче ті, що належали перу такого собі Хуліана Каракса, до якого хлопець відчував особливу прихильність. Перо Каракса викликало в Алісії думки про музику й шоколадні торти. Миті, які вона проводила щодня з Даніелем, слухаючи Караксові оповіді, давали змогу їй забутися в гущавині слів і образів, які завжди так шкода було покидати. Її улюбленим твором була коротка повість, що називалася «Ніхто». Останній абзац Алісія вивчила напам’ять і тихо шепотіла собі перед сном:
«На війні він здобув багатство, а в коханні втратив усе. Йому не судилося народитися для щастя й не судилося насолодитися плодами тої пізньої весни, що прийшла до його серця. Він знав, що решту своїх днів доживатиме на самоті у вічній осені, не маючи ані жодного товариства, ані спогадів – лише непогамоване жадання й докори сумління, і що коли хтось запитає, хто звів цей будинок і хто жив у ньому, перш ніж він перетворився на зачароване руйновище, люди, яким відома проклята історія цієї будівлі, опускатимуть очі й ледь чутним голосом, благаючи подумки, щоб слова їхні відніс вітер, відповідатимуть: ніхто».
Невдовзі виявилося, що про Хуліана Каракса не вільно говорити майже ні з ким, особливо з Ісааком. У Семпере з Караксом була пов’язана якась історія, і Алісія не вважала за доцільне порпатися в таємницях родини. Що ж до Ісаака, то, чуючи це ім’я, він аж буряковів від люті, бо Нурія, за словами Даніеля, була закохана в цього Каракса. Старий сторож вважав, що всіма нещастями, яких довелося зазнати його сердешній доньці і які призвели до її трагічної загибелі, вона завдячує цьому Караксові, дивному чоловікові, що, як дізналася Алісія, одного разу намагався спалити всі примірники своїх творів, у чому Ісаак радо йому допоміг би, якби не присягнув сумлінно виконувати обов’язки хранителя книжок.
– Перед Ісааком не варто згадувати про Каракса, – казав Даніель. – А ще краще не згадувати про Каракса ні перед ким.
Єдиною серед них усіх, хто бачив Алісію такою, якою вона була, і хто не плекав щодо неї жодних ілюзій, була дружина Даніеля. Беа її мила, одягала, розчісувала, давала ліки, і своїм вимогливим поглядом нагадувала про мовчазну домовленість, яка визначала їхні стосунки. Беа дбала про неї, допомагала видужати й відновити сили, щоб Алісія якомога швидше назавжди зникла з їхнього життя, перш ніж встигне їм нашкодити.
Беа, жінка, якою Алісія хотіла би бути і якою – щодня вона усвідомлювала це дедалі чіткіше – їй ніколи не стати. Беа, яка говорила мало, а запитувала ще менше, але яка розуміла її найкраще. Алісія ніколи не була надто охочою до обіймів та інших бурхливих виявів почуттів, але не раз відчувала потяг обійняти Беа. На щастя, останньої миті їй завжди вдавалося себе стримувати. Досить було обмінятися з Беа одним поглядом, щоб зрозуміти: це не серіал «Жіночки» [129] і не просто піклування за своєю ближньою – обидві вони мали виконати свою місію.
– Думаю, скоро ти зможеш звільнитися від мене, – казала Алісія.
Беа ніколи не потрапляла на гачок. Ніколи не нарікала. Ніколи не докоряла Алісії. Вона міняла їй перев’язки з безмежною турботою. Вона мастила її давню рану маззю, яку на прохання лікаря Сольдевіли розробив його знайомий аптекар і яка гамувала біль, не отруюючи крові. Роблячи це, Беа не виявляла ні співчуття, ні жалю. Вона була єдиною людиною, за винятком Леандро, в чиїх очах Алісія не помічала страху чи гидливості, коли та бачила її голе тіло, понівечене війною.
Єдиною темою, на яку вони могли розмовляти в злагоді, без жодних тіней на обрії, був маленький Хуліан. Їхні найдовші й найспокійніші бесіди відбувалися, коли Беа мила Алісію милом і теплою водою з глечика. Воду Ісаак грів на плиті, яку мав у своїй кімнаті, що правила йому за робітню, кухню й спальню воднораз. Беа обожнювала свого сина до нестями, і Алісія навіть не сподівалася бодай колись зрозуміти природу такої любові.