– Але ж Ізабелла була мертвою вже майже десять років.
– Часом він забував про це. Саме тому він туди й повернувся.
– У будинок в С’Аґаро?
– Давид уже жив там. Із нею.
– Коли це було, ти знаєш?
– Перед самим початком війни. Перед тим як йому довелося втікати до Франції.
– Це тому він повернувся до Іспанії, хоча знав, що його тут розшукують? Через Ізабеллу?
– Гадаю, що так.
– Розкажи мені, що ви там робили.
– Давид на той час уже був дуже хворим. Коли ми дісталися до вілли, він уже майже не відрізняв дійсність від того, що йому чулося і ввижалося. Будинок навіював йому багато спогадів. Я гадаю, що насправді він повернувся туди помирати.
– То Давид Мартін мертвий?
– А ви як гадаєте?
– Скажи мені правду. Що ти робила протягом усіх тих місяців?
– Дбала про нього.
– Я думав, це він мав дбати про тебе.
– Давид уже не міг дбати ні про кого, а найменше про себе самого.
– Аріадно, ти вбила Давида Мартіна?
13
– Не минуло й місяця після того, як ми оселилися у віллі, як Давидові погіршало. Я ходила за їжею. Щоранку перед пляжем, біля «Таверни-дель-Мар», збиралися селяни з візками й продавали щось їстівне. Спершу, щоб роздобути якихось харчів, туди або до селища ходив Давид, але настав час, коли він уже не міг виходити з будинку. Він страждав від страшенного головного болю, його лихоманило, нудило… Майже щоночі він блукав будинком і марив. Гадав, що Кореллі скоро прийде по нього.
– Ти бачила хоч раз цього Кореллі?
– Кореллі не існує. Він жив лише в Давидовій уяві.
– Чому ти така впевнена в цьому?
– У бухточці перед будинком Відалів було споруджено невеличку дерев’яну пристань, що виступала далеко в море. Давид часто йшов туди, сідав на самому її кінці й дивився на море. Там він провадив свої вигадані бесіди з Кореллі. Іноді я приходила до нього й сідала поруч. Давид мене навіть не помічав. Я чула, як він розмовляв із Кореллі, достоту як тоді, у машині, коли ми втікали з Мадрида. Потім він прокидався зі свого забуття й усміхався до мене. Одного дня почався дощ, і коли я взяла його за руку, щоб відвести до будинку, він розплакався, обійняв мене й назвав Ізабеллою. Відтоді він мене вже не впізнавав і два останні місяці свого існування провів переконаний, що живе з Ізабеллою.
– Тобі, мабуть, було дуже тяжко.
– Ні. Ті місяці, коли я доглядала за Давидом, були найщасливішими – хоч і найсумнішими – у моєму житті.
– Як Давид Мартін помер, Аріадно?
– Одного вечора я запитала його, хто цей Кореллі й чому він так його боїться. Він відповів мені, що Кореллі – це чорна душа, дослівно. Давид уклав із ним угоду: він мав написати йому книжку на замовлення, однак ошукав його і знищив книжку, перш ніж та потрапила до рук Кореллі.
– Що за книжку?
– Я достеменно не знаю. Щось на кшталт релігійного тексту абощо. Давид називав її «Lux Aeterna» [132].
– Тобто Давид вважав, що Кореллі хоче йому помститися?
– Так.
– Яким чином, Аріадно?
– Облишмо цю тему. Вона ніяк не стосується ні Вальса, ні будь-чого іншого.
– Усе пов’язано, Аріадно. Будь ласка, допоможи мені зрозуміти.
– Давид був переконаний, що дитина, яку я носила в собі, – це хтось, кого він знав і втратив.
– Він казав хто?
– Давид називав її Крістіна. Він майже не говорив про неї. Але коли згадував про цю Крістіну, то голос йому стискався від муки й почуття провини.
– Крістіною звали дружину Педро Відаля. У її смерті поліція також звинуватила Мартіна. Офіційна версія стверджує, що він утопив її в озері в містечку Пучсарда, зовсім близько від того будинку в Піренеях, куди він тебе привіз.
– Це брехня.
– Можливо. Але ти кажеш, що Мартіна, коли він говорив про неї, мучило сумління…
– Давид був доброю людиною.
– Але ж ти сама переконувала мене, що він цілковито стратився глузду, що йому ввижалися речі й люди, яких не було, що він гадав, ніби ти – його колишня учениця, Ізабелла, яка померла десять років тому… Ти не боялася за себе? За свою дитину?
– Ні.
– Тільки не кажи, що тобі не спадало на думку покинути його в тому будинку й утекти звідти.
– Ні, не спадало.
– Ну, гаразд. Що було далі?
14
– Це сталося, здається, наприкінці березня. Останні кілька днів Давид почувався краще. Під накриттям, спорудженим біля стрімкого берега, він знайшов невеличкий дерев’яний човник і майже щодня, рано-вранці, виходив на веслах у море. Я вже була на сьомому місяці й проводила дні в будинку, читаючи. Там була величезна бібліотека, що містила майже всі твори улюбленого Давидового письменника на ім’я Хуліан Каракс, про якого я ніколи раніше не чула. Коли вечоріло, ми розпалювали камін у вітальні, і я читала вголос. Ми прочитали всі книжки Каракса. Тими днями ми саме закінчували його останній роман, «Тінь вітру».