Удалині задзвонили церковні дзвони. Даніель розгорнув зошит і став читати.
Записник Ізабелли
Мене звати Ізабелла Жисперт, я народилася в Барселоні в 1917 році. Мені двадцять два роки, і я знаю, що двадцять три мені ніколи не виповниться. Ці рядки я пишу з упевненістю в тому, що жити мені лишилося кілька днів і що скоро я покину тих, кому найбільше завдячую в цьому світі: мого сина Даніеля й мого чоловіка Хуана Семпере, найдобрішу людину з усіх, кого я зустрічала в своєму житті, що оточив мене щирістю, любов’ю й відданістю, на які я не заслуговувала. Я пишу сама для себе, забираючи з собою таємниці, які мені не належать, знаючи, що ніхто ніколи не прочитає цих сторінок. Я пишу, щоб, хапаючись за життя, відновити все у своїй пам’яті. Єдине моє прагнення – пригадати й зрозуміти, ким я була і чому чинила так, як чинила, доки я ще спроможна це зробити, доки притомність, яка вже тьмянішає – я це відчуваю, – не згасла остаточно. Я пишу, дарма що мені болить, адже біль і втрата – це єдине, що тримає мене живою і завдає страху перед смертю. Я пишу, щоб розповісти паперові історію, яку не можу розповісти тим, кого люблю найдужче, бо не хочу завдати їм страждань і наразити їхні життя на небезпеку. Я пишу, бо доки ще здатна пригадувати, я побуду з ними на якусь хвилинку довше…
1
Мені важко в це повірити, коли я дивлюся в дзеркало, що висить у цій кімнаті, і бачу, як руйнується моє тіло, але колись давно я була маленькою дівчинкою. Моя родина володіла продуктовою крамничкою біля церкви Санта-Марія-дель-Мар. Мешкали ми в будинку за крамницею. Там ми мали внутрішній дворик, з якого видно було верхівку базиліки. У дитинстві я любила уявляти, що це зачаклований замок, який щоночі вирушає на прогулянку Барселоною і щоранку повертається, щоб заснути з першим промінням сонця. Мій батько, Жисперт, походив із довгої династії барселонських торговців, а мати, Ферратіні, – з роду неаполітанських моряків і рибалок. Свою вдачу я успадкувала від бабусі по материній лінії, жінці з таким вулканічним темпераментом, що її прозивали Везувія. Нас було троє сестер, хоча батько стверджував, що в нього дві доньки й одна віслючка. Я дуже любила свого батька, хоч і завдавала йому безліч прикрощів. Він був добрий чоловік, який крамові давав раду краще, ніж своїм донькам. Наш сімейний духівник частенько казав, що всі ми приходимо в цей світ із якоюсь метою і що моя мета – чинити всім наперекір. Мої дві старші сестри були слухняніші. Вони розуміли, що їхнє завдання – це вдало вийти заміж і рухатися по життю, підкоряючись правилам суспільної поведінки. Я ж, на лихо своїм бідолашним батькам, здійняла бунт, коли мені було вісім років, і оголосила, що ніколи не вийду заміж, що фартух на мене не начеплять навіть під загрозою розстрілу і що я хочу стати письменницею або підводницею (Жуль Верн на якийсь час трохи збаламутив мене щодо вибору професії). Батько винуватив сестер Бронте, яких я неабияк шанувала й завжди наводила як взірець. Він гадав, що йдеться про збіговисько монашок-анархісток, які забарикадувалися біля брами Святої Матрони: звихнувшись із розуму під час заворушень Трагічного тижня [135], вони тепер курять опіум і танцюють одна з одною аж до глупої ночі. «Цього б ніколи не сталося, якби ми віддали її до Терезіанського коледжу», – горював він. Мушу зізнатися, я так ніколи й не змогла стати ні тою донькою, якої прагнули мої батьки, ні тою дівчиною, якої очікував від мене світ, що в ньому я народилася. А краще сказати: не схотіла. Я завжди чинила всім наперекір: батькам, учителям, а коли всі вони втомилися сперечатися зі мною – самій собі.
Мені не подобалося гратися з іншими дівчатками: моєю улюбленою забавкою було збивати голови лялькам із рогатки. Я воліла бавитися з хлопцями, якими з легкістю верховодила. Щоправда, рано чи пізно вони бачили, що я в них завжди виграю, і врешті-решт мені довелося розважатися самій. Мабуть, саме тоді я й звикла весь час бути осторонь від інших. У цьому я скидалася на свою матір, яка часто казала, що в глибині душі всі люди – самотні, а надто ті, що народжуються жінками. Мати була меланхолійною особою, з якою я ніколи не ладнала, мабуть, тому, що вона єдина з усієї сім’ї бодай трохи розуміла мене. Вона померла, коли я була ще дівчинкою. Батько одружився вдруге, із удовою з Вальядоліда, якій я ніколи не подобалася і яка, коли ми були тільки вдвох, називала мене «сучкою».
135
Трагічний тиждень (