Наступні чотири роки я провела, намагаючись забути Давида Мартіна й гадаючи, що мені це майже вдалося. Я покинула мрії писати, але втілила в дійсність бажання жити серед слів і книжок. Я працювала в книгарні «Семпере й сини», де Хуан після смерті свого батька успадкував титул «сеньйор Семпере». Наше женихання, яке почалося перед самою війною, було скромне: тулення щічка до щічки, прогулянки в неділю по обіді й поцілунки потай під яткою на фестивалі Ґрасії, коли ніхто з рідні не стежив за нами. Колінця не тремтіли, але в цьому вже й не було потреби. Не можна прожити все життя так, немовби тобі завжди чотирнадцять.
Хуан не забарився з пропозицією побратися. Батько погодився за три хвилини, складаючи дяку святій Риті, покровительці безнадійних справ. Він ледве міг повірити у картину, що замаячіла перед ним: його донька в білій сукні покірливо схилила голову перед священиком. Барселона, місто чудес. Коли я казала «так», то була переконана, що це найкращий чоловік, якого я зустріла, що я не заслуговую на нього і що я навчилася кохати не лише серцем, але й головою. Моє «так» не було відповіддю юної дівчинки. Я почувалася такою мудрою! Моя мати пишалася б мною. Усі ці книжки зрештою таки прислужилися до чогось. Я прийняла пропозицію руки й серця Хуана і була впевнена, що найбільше в світі хочу зробити його щасливим і створити з ним сім’ю. І протягом якогось часу я вірила, що так воно й станеться. Я далі була наївною дівчинкою.
3
Чоловік мислить, а диявол рядить. Ми мали вінчатися в капличці Святої Анни, що стояла на майданчику відразу за книгарнею. Запрошення було розіслано, за бенкет домовлено, квіти куплено і машину, що мала привезти наречену до дверей церкви, винайнято. Я щодня казала сама собі, що почуваюся піднесено і що нарешті буду щасливою. Я чудово пам’ятаю ту березневу п’ятницю, рівно місяць до вінчання, коли зосталася в книгарні сама, бо Хуан подався до Тіани [137], щоб доставити замовлення важливому покупцеві. Я почула дзеленчання надверного дзвіночка, підвела очі й побачила його. Він майже не змінився.
Давид Мартін був одним із тих чоловіків, які не старіють, хіба що лише всередині. Будь-хто пожартував би, що він, либонь, уклав угоду з дияволом. Будь-хто, окрім мене. Я ж бо знала, що фантасмагорії його душі переконали Давида, ніби так воно і є, хоча диявол його був вигаданим персонажем, який мешкав у закутку його хворої уяви під іменем Андреаса Кореллі, паризького видавця, і персонажем таким лиховісним, що, здавалося, вийшов із-під Мартінового пера. Давид узяв собі в голову, буцімто Кореллі замовив йому написати прокляту книжку, засадничий текст для нової релігії, що мала ґрунтуватися на фанатизмі, ненависті й убивстві. Ця книжка мала вкинути весь світ у полум’я, найбільше в історії. Він носився з цим та іншими своїми мареннями і свято вірив, що літературний чорт переслідує його, бо Давид не зрадив свого генія і останньої миті знищив черговий «Malleus Maleficarum» [138], обдуривши таким чином сатану і зламавши їхній договір. Мабуть, тому, що світосяйна доброта його нестерпної учениці допомогла йому побачити світло й усвідомити помилковість свого попереднього наміру. Сама не розумію, як могла я, славетна Ізабелла, яка не вірила ні в що, навіть у лотерею, плекати надію, що пахощів моєї чарівливої юності та якогось проміжку часу, протягом якого Давид не дихатиме важким повітрям Барселони (де, до того всього, його розшукувала поліція), буде досить, щоб вилікувати його від божевілля. Щойно він поглянув мені в очі, я вже знала, що ті чотири роки, протягом яких він волочився бозна-якими світами, не вилікували його ні на крихту. Коли він всміхнувся до мене і сказав, що скучав за мною, щось у моїй душі надірвалося, я заридала й узялася клясти свою недолю. Він погладив мене по щоці, і я зрозуміла, що досі кохаю свого Доріана Ґрея, свого улюбленого безумця і єдиного чоловіка, якому я завжди дозволяла в своїх мріях робити зі мною все, що завгодно.
Я не пригадую слів, які ми тоді промовляли. Та мить досі розмита в моїй пам’яті. Здається, усе, що я вибудовувала у своїй голові протягом тих років, поки його не було, зруйнувалося за п’ять секунд, і коли я нарешті видобулася з-під лавини слів, що нічого не значили, то спромоглася лише черкнути Хуанові записку, яку лишила біля касового апарата:
138
«Malleus Maleficarum» (