Якийсь час він вагався, що йому робити: повернутися додому й розбудити Бернарду, продемонструвавши їй увесь запал справжнього іберійця, чи зайти до книгарні й перервати Даніелеві те, що він там робить (насамперед щоб пересвідчитися, чи не застосовується при цьому вогнепальна або холодна зброя), аж тут побачив, як його товариш виходить із дверей крамниці. Фермін ще сильніше притулився до брами під’їзду, відчуваючи як дверний молоточок втискається йому в нирки, і побачив, як Даніель, замкнувши двері, рушив у напрямку до вулиці Пуерта-дель-Анхель. Він був у самій лише сорочці, а під пахвою щось ніс: чи то книжку, чи то зошит. Фермін зітхнув. Нічим хорошим то не пахло. Бернарді доведеться зачекати.
Протягом майже півгодини він ішов за своїм товаришем покрученими вуличками, що бігли вниз, до порту. Фермін не надто ховався: Даніель, здавалося, цілковито поринув у свої думки й не помітив би, що хтось іде за ним, навіть якби це була ціла трупа танцівників чечітки. Фермін, який тремтів від холоду й шкодував, що підклав під пальто спортивну пресу, трухляву й негодящу для такого використання, замість солідних недільних випусків «Ванґуардії», відчув спокусу покликати свого приятеля. Однак, добре розваживши, не зробив цього. Даніель ішов, наче в трансі, не звертаючи уваги на мокрий сніг, що приставав до його одягу.
Урешті перед ними розгорнувся проспект Колумба, а далі постало химерне видовисько доків і щогл, укритих імлою, що нависала над портом. Даніель перетнув проспект і минув два трамваї, що стояли, чекаючи на світанок. Відтак заглибився у вузькі переходи поміж доками й велетенськими склепінчастими сховищами, у яких зберігався різноманітний крам, аж доки не дістався до дамби, де рибалки, що, збираючись виходити в море, готували сіті та інше рибальське знаряддя і, щоб зігрітися, запалили вогнище в порожній бочці з-під мазуту. Даніель підійшов до них, і чоловіки, помітивши його, відступили вбік. Щось у його погляді було таке, що не спонукало до бесіди. Фермін пришвидшив ходу й, наблизившись, побачив, що Даніель віддає на поталу вогню той зошит, який ніс під пахвою.
Фермін підійшов до товариша, став із іншого боку бочки й несміливо всміхнувся. У Даніелевих очах відблискувало полум’я.
– Якщо ти шукаєш, де б роздобути запалення легень, то май на увазі: Північний полюс у протилежному напрямку, – спробував пожартувати Фермін.
Даніель ніяк не відреагував на його слова, лише далі спостерігав, як вогонь пожирає сторінки зошита, що корчилися в полум’ї, немовби невидима рука жмакала їх одну за одною.
– Беа хвилюватиметься, Даніелю. Чому б нам не повернутися?
Даніель підвів погляд і подивився на Ферміна порожніми очима, наче бачив його вперше в житті.
– Даніелю?
– Де він? – запитав той холодним, позбавленим емоцій голосом.
– Хто?
– Пістолет. Що ти зробив із ним, Ферміне?
– Пожертвував Сестрам Милосердя.
Крижана посмішка торкнулася кутиків Даніелевих губ. Фермін, який відчував, що ніколи ще не був так близько до того, щоб утратити свого товариша назавжди, підійшов до нього й обійняв за плечі.
– Ходімо додому, Даніелю. Прошу тебе.
Той зрештою кивнув, і помалу рушив назад. Усю зворотну дорогу вони мовчали.
Уже світало, коли Беа почула, як відчинилися вхідні двері й Даніель зайшов у передпокій. Вона вже кілька годин сиділа у вітальні, накинувши плед на плечі. Силует її чоловіка окреслився в проході. Якщо Даніель і зауважив її, то жодним чином цього не виявив. Він пройшов повз вітальню до Хуліанової кімнати, що розміщувалася в задній частині помешкання й виходила вікнами на майданчик, де стояла церква Святої Анни. Беа встала з фотеля й пішла за ним. Даніель стояв на порозі кімнати й дивився на малюка, що спокійно спав. Беа поклала долоню чоловікові на спину.
– Де ти був? – прошепотіла вона.
Даніель обернувся й подивився їй в очі.
– Коли це все закінчиться, Даніелю? – тихо запитала Беа.
– Скоро, – відповів він. – Скоро.
Libera me [140]
1
Світанок був сірий, як сталь. Аріадна рушила довгою алеєю, обсадженою з обох боків кипарисами. У руці вона тримала букет червоних троянд, який купила біля входу на цвинтар дорогою сюди. Стояла повна тиша. Не чути було щебету пташок, і навіть вітерець не наважувався поворушити килим із опалого листя, що вкривав бруківку. У супроводі лише відзвуку власних кроків Аріадна підійшла до входу на територію маєтку – величезних ґратованих воріт, увінчаних написом:
140
Позбав мене (