Однак найбільше розкошував маленький Хуліан, який із захватом спостерігав за людьми, що носили книжки й троянди. Стоячи на ящику біля своєї матері, він допомагав їй рахувати монети й методично знищував запас «Суґусу», який знайшов у кишенях Фермінового пальта. Якоїсь миті опівдні Даніель задивився на нього й усміхнувся. Хуліан давно не бачив батька в такому доброму гуморі. Можливо, сьогодні тінь смутку, що так довго супроводжувала його, забралася геть, як ті грозові хмари, про які всі говорили і яких ніхто не бачив. Іноді, коли боги не дивляться, а доля блукає невідь-де, навіть хорошим людям трохи щастить у цьому житті.
3
Вона була одягнута в чорне з голови до п’ят, а на обличчі мала темні окуляри, в яких відбивалася, прямуючи в далечінь, заповнена людьми вулиця Святої Анни. Алісія ступила кілька кроків уперед і заховалася під аркою одного з під’їздів. Звідти вона потай спостерігала за тим, як члени родини Семпере продавали книжки, балакали з перехожими й насолоджувалися днем так, як вона цього ніколи не зможе робити.
Вона всміхалася, бачачи, як Фермін вихоплює книжки з рук у необачних покупців і замінює їх на інші; як Даніель і Беа обмінюються поглядами, спілкуючись мовою, яка сповнювала Алісію заздрощами, хоч вона й знала, що не заслуговує на таку близькість; як Фернандіто зачаровано дивиться на Софію і як Семпере-старший задоволено оглядає свою родину й друзів. Алісії хотілося підійти до них і привітатися. Сказати, що більше їм не треба нічого боятися, й подякувати за те, що впустили її, нехай і ненадовго, у своє життя. Їй хотілося б, понад усе на світі, бути одною з них, однак їй вистачало й самого спогаду про них, щоб почуватися щасливою. Алісія вже збиралася йти звідти, коли помітила погляд, який зупинив час.
Малюк Хуліан пильно дивився на неї з сумовитою усмішкою на обличчі, немовби читаючи її думки. Хлопченя підняло ручку й помахало на прощання. Алісія помахала йому у відповідь. За мить вона вже зникла.
– Кому це ти махаєш, зайчику? – запитала Беа, помітивши, що син, немов загіпнотизований, уп’явся очима в натовп.
Хуліан обернув обличчя до матері й узяв її за руку. Фермін, який саме нагодився за своїм запасом «Суґусу», наївно гадаючи, що той досі в його пальті, знайшов лише порожні кишені. Він обернувся до Хуліана з наміром вишпетити його, коли також помітив, як хлопчик махає комусь, і простежив за його зачарованим поглядом.
Алісія.
Він відчув її присутність, не потребуючи навіть бачити її, і благословив небо – чи будь-кого, хто відвів ці хмари на інші пасовиська, – за те, що воно повернуло її ще раз. Можливо, Бернарда врешті-решт таки мала рацію, і часом дещо в цьому собачому світі закінчується так, як повинно закінчуватися.
Фермін схопив своє пальто й нахилився до Беа, з якою хлопчина в окулярах зі скельцями, як у телескопа, саме розраховувався за збірник творів сера Артура Конан Дойла.
– Слухай-но, начальнице, твій синок підчистив мені всі кишені, і я відчуваю, що рівень цукру в моїй крові впав нижче, ніж після промови Пассіонарії [150]. Зважаючи на те, що всім вам тут, за винятком дурепи Мерседітас, вистачає з надлишком кваліфікації для цієї роботи, я піду пошукаю якусь путню цукерню, щоб поповнити свої запаси, а заразом куплю троянду для Бернарди.
– У церковній квітникарні зосталися троянди, – відказала Беа.
– Про це навіть не думай…
Беа насупила чоло, дивлячись, як він поспішно полишає їх.
– Куди пішов Фермін? – запитав Даніель.
– Бог його знає…
4
Він знайшов її наприкінці пристані. Алісія сиділа на валізі й курила на осонні, спостерігаючи, як матроси вантажать скрині й баули до лайнера, що білим громаддям здіймався над водами порту. Фермін прилаштувався поруч. Якийсь час вони сиділи мовчки, насолоджуючись товариством одне одного й не потребуючи для цього слів.
– Чимала валіза, – мовив нарешті Фермін. – А я гадав, що коли існує жінка, яка вміє подорожувати порожнем, то це ти.
– Куди легше лишити позаду погані спогади, ніж добрі черевики.
– А в мене всього лише одна пара…
– Ти справжній аскет.
– А хто ж їх тобі спакував? Фернандіто? От шельма – ні пари з вуст!
– Я змусила його присягтися, що він нічого не скаже.
– Чим ти його підкупила? Французьким поцілунком?
– Усі поцілунки Фернандіто – тільки для Софії, як і належить бути. Я віддала йому ключі від своєї квартири, щоб він там мешкав.
150
La Pasionaria (