– Гадаю, цю інформацію краще не доводити до відома сеньйора Семпере, офіційного опікуна дівчини.
– Слушна думка.
Алісія поглянула на нього. Фермін потонув у її котячих незглибимих очах. Двох темних безоднях. Дівчина взяла його руку й поцілувала її.
– Де ти пропадала? – запитав Фермін.
– Там і тут. Доводила все до кінця.
– Чийого кінця?
Алісія вищирилася до нього крижаною посмішкою.
– Треба було вирішити кілька справ, сплести кілька історій. Я виконувала свою роботу.
– А я гадав, що ти пішла у відставку.
– Я лише хотіла прибрати свій робочий стіл, – відказала вона. – Не люблю кидати справи напівдорозі.
– І ти навіть не думала попрощатися?
– Ти ж знаєш, Ферміне, що прощання – не для мене.
– Було б непогано знати, що ти жива і здорова.
– Невже ти в цьому сумнівався?
– У мене були миті слабкості. Це через вік. Що ближче до людини вовчий вищир смерті, то сильніше вона падає на дусі. Це називається «м’якшає».
– Я мала намір надіслати тобі листівку.
– Звідки?
– Я ще не вирішила.
– Скидається на те, що цей пароплав іде не до Коста-дель-Соль [151].
Алісія похитала головою.
– Ні. Трохи далі.
– Так я і подумав. Завеликий для цього. Можна тебе дещо запитати?
– Якщо це не стосується курсу…
– Родина Семпере в безпеці? Даніель, Беа, сеньйор Семпере, Хуліан?
– Тепер так.
– І до якого ж пекла тобі довелося спуститися, щоб невинні люди змогли жити в мирі й спокої, чи бодай у безтурботному невіданні?
– Мені не довелося спускатися нікуди, де б я вже не побувала раніше, Ферміне.
– Твої цигарки приємні на запах. Мабуть, дорогі. Певна річ. Тобі завжди подобалися гарні й вишукані речі. Я ж більше людина війни, люблю ощадливіше використовувати ресурси.
– Хочеш спробувати?
– Чому б і ні? Як нема «Суґусу», треба ж чимось заморити хробачка. Мушу визнати, я не курив уже від часів війни. Нашим куривом тоді були недопалки і всякі бур’яни. Упевнений, відтоді асортимент став кращим.
Алісія прикурила цигарку і простягнула її Фермінові. Той зачудовано поглянув на слід від червоної помади, перш ніж затягнутися.
– Ти не хочеш розповісти мені, що насправді сталося?
– А ти справді хочеш це знати, Ферміне?
– У мене є одна погана звичка: я завжди хочу знати правду. Скільки розчарувань вона мені принесла… той, хто усе життя провів затурканим, навіть не уявляє.
– Це довга історія, а мені скоро відчалювати.
– Але ж, перш ніж віддати швартові, у тебе ще є трохи часу, щоб просвітити бідолашного дурня.
– Ти впевнений, що хочеш усе це почути?
– Авжеж упевнений.
Протягом майже години Алісія розказувала йому все, що пам’ятала, починаючи від своїх днів, проведених у сиротинці, а потім і на вулиці до того моменту, коли вперше стала під керівництво Леандро Монтальво. Вона розповіла йому про свої роки служби, про те, як зрештою вирішила, що дорогою загубила свою душу, яку насправді весь цей час носила в набійнику й навіть не підозрювала цього, і про те, як відмовилася працювати далі на Леандро.
– Справа Вальса мала бути моєю перепусткою на волю, моєю останньою послугою для нього.
– Але вона такою ніколи не була, еге ж?
– Ні, звісно, що ні. Ти вільний лише доти, доки не знаєш правди.
Алісія розповіла йому про зустріч у готелі «Палас» із Хілем де Партерою і про завдання, яке дістала вона та її колега по силових органах капітан Варґас: допомогти розслідуванню, яке зайшло в глухий кут.
– Моєю помилкою було те, що я не зрозуміла: це завдання було оманою. Від самого початку. Насправді ніхто не хотів рятувати Вальса. Він нажив собі достатньо ворогів. Учинив достатньо дурниць. Він порушив правила гри, зловживаючи своїми привілеями й наражаючи на небезпеку спільників. Коли Вальсові злочини повернулися по нього, його лишили на самоті. Вальс гадав, що існує змова з метою вбити його, і він не так уже й помилявся. Але, зоставивши по собі стільки крові, він уже й не знав, звідки очікувати удару. Протягом багатьох років він гадав, що привиди його минулого повернулися, щоб поквитатися з ним. Сальґадо або його В’язень Неба, Давид Мартін, і багато інших. Проте він навіть не підозрював, що насправді людьми, які хотіли з ним покінчити, були ті, кого він вважав своїми друзями й покровителями. Коли ти нагорі, удари дістаєш не в лице, а завжди в спину, разом із обіймами. Ніхто з владної верхівки не хотів його ні рятувати, ні знаходити. Там лише прагнули переконатися, що він зник і що слід його злочинів стерто назавжди. До цього було долучено багато рук. Ми з Варґасом були тільки знаряддями. Тому наприкінці також мали зникнути.
151
Costa del Sol (