– Того дня, коли ти, Хенаро, навчишся читати й писати, станеться диво, якого не бачили навіть у Фатімі [152]. Наразі ж, поки ти не тямиш, з якого кінця брати швабру, тебе до почесної ложі не пустять навіть на змагання дитячих команд, – завжди казав йому Маріано Кароло, головний редактор.
Хенаро, щойно побачив, як Вілахуана заходить у двері, з серйозним виразом обличчя підійшов до нього.
– Сеньйоре Вілахуана, вас там чекає цензор із міністерства… – прошепотів він.
– Знову? Що їм там, нічого більше робити?
Вілахуана з порога оглянув залу редакції і помітив знайому постать свого улюбленого цензора, суб’єкта з напомадженим волоссям і виглядом грушки-лимонки, що чатував біля робочого столу журналіста.
– А, іще одне. Вам прийшов якийсь пакунок, – сказав Хенаро. – Не думаю, що бомба, бо він мені вже падав на підлогу і ми всі лишилися цілими.
Вілахуана забрав пакунок і розвернувся назад, вирішивши уникнути спілкування з цензором, невдахою, який уже кілька тижнів намагався заскочити журналіста на його робочому місці, щоб висловити догану за статтю про братів Маркс [153], у якій він угледів вихваляння міжнародного масонства.
Вілахуана зайшов до кафе, яке заховалося в щонайтемніших глибинах вулиці Тальєрс і яке журналісти, а також танцівнички кабаре та інша шушваль із північного кінця Равалю, що вчащала сюди, прозвали «Свинюшником». Вілахуана замовив філіжанку кави й улаштувався за столик у глибині зали, куди ніколи не сягав жоден промінчик сонця. Сівши, він оглянув пакунок. Це був товстий конверт, перемотаний пакувальною стрічкою, на якому було зазначено його ім’я та адресу «Ванґуардії». Напівзатерта від частого тасування поштова марка була зі Сполучених Штатів Америки. На місці імені відправника стояли лише дві літери:
Поряд із ними був малюнок – гвинтові сходи, закручені, як мушля равлика, – подібний до того, який було вигравірувано на обкладинках усіх романів Віктора Маташа з серії «Лабіринт духів». Вілахуана розпечатав конверт і дістав звідти перев’язаний мотузком стос документів. Під мотузком він побачив візитівку нью-йоркського готелю «Алґонкін», на якій було написано:
Хороший журналіст знайде тут історію, яку потрібно розповісти…
Вілахуана насупив чоло й розв’язав мотузок. Він розклав безладну суміш паперів на столику і спробував розібратися у всіх цих листах, вирізках, фотографіях і записках. Йому вистачило кількох хвилин, щоб зрозуміти, на що він дивиться.
– Святий Боже, – прошепотів він.
Того ж дня Вілахуана повідомив, що підхопив украй заразний вірус, який перетворює травну систему на мінне поле, і що він не зможе приходити до редакції протягом тижня, щоб не приректи весь колектив на постійне паломництво до вбиральні. У четвер головний редактор газети Маріано Кароло, який нюхом відчув щось не те, з’явився до нього додому з рулоном туалетного паперу.
– Краще перестрахуватися, – сказав він.
Вілахуана зітхнув і пропустив його. Головний редактор пройшов до вітальні. Побачивши, що цілу стіну завішано паперами, Кароло підійшов ближче й нашвидку ознайомився з матеріалами.
– Це те, чим видається? – по якомусь часі запитав він.
– Я б сказав, що це лише початок.
– І хто твоє джерело?
– Я навіть не знаю, звідки почати.
– Еге ж. Йому принаймні можна довіряти?
– Думаю, що так.
– Гадаю, ти усвідомлюєш: якщо ми це опублікуємо, газету закриють і нам із тобою доведеться заробляти на життя, викладаючи іспанську в якійсь дірі в Кордові, а нашому любому власникові доведеться податися у вигнання кудись до гірського й бажано важкодоступного краю.
– Я розумію.
Кароло подивився на нього сповненим поганих передчуттів поглядом, потираючи живіт. Відтоді як він став головним редактором, його виразка росла не щоднини, а щогодини.
– Подумати тільки: я міг би стати каталонським Ноелем Ковардом [154], – пробурмотів він.
– Насправді я не знаю, що мені робити, – зізнався Вілахуана.
– Ти знаєш, як це розкрутити?
– Так, я напав на слід.
– Я скажу, що ти працюєш над серією репортажів про таємні, однак видатні здобутки генералісимуса в такій маловідомій галузі його діяльності, як кіносценарій.
– Голлівуд утратив, Іспанія надбала.
– Чудовий заголовок. Тримай мене в курсі. У тебе є два тижні.
Решту тижня Вілахуана провів, аналізуючи документи й упорядковуючи всю інформацію в деревоподібну діаграму. Коли він дивився на неї, здавалося, що це дерево – лише одне з багатьох і що за чотирма стінами вітальні на нього чекає цілий ліс. Коли всі документи було опрацьовано й висновки зроблено, постало питання, йти далі по сліду чи ні.
152
Фáтіма – місто в Португалії, у якому в 1917 році відбулося об’явлення Пресвятої Богородиці.
153
Брати Маркс – американські актори-коміки, п'ять братів, що виступали у водевілі, театрі, кіно й на телебаченні, спеціалізувалися на «комедії абсурду».
154
Ноел Пірс Ковард (