Четверта книжка, хворобливо велетенських розмірів, припахчена парфумами всіх попередніх частин, нарешті мала би привести нас до самого осердя таємниці, а всі загадки буде розгадано моїм улюбленим темним янголом, Алісією Ґріс. На сторінках саги з’являться герої й негідники, міститиме вона також тисячі тунелів, крізь які читач зможе досліджувати калейдоскопічний сюжет, подібний до того марева перспектив, що відкрилося мені того дня, коли батько відвів мене до Цвинтаря забутих книжок.
– А ти в книжці не з’явишся? – запитала Валентина.
– Лише насамкінець, і то зовсім трішки.
– Оце ти в нас скромник!
Із її тону я здогадався, яке наступне запитання чекає на мене.
– Єдине, чого я не розумію, це те, чому б тобі замість розповідати стільки про цю історію, просто не написати її?
За останні кілька років я ставив собі це саме запитання не одну тисячу разів.
– Тому що, коли я розповідаю про неї, це допомагає мені краще її уявити. А головним чином тому, що не вмію цього зробити. Звідси і мій план.
Валентина обернулася і збентежено поглянула на мене.
– Я гадала, що це і є твій план.
– Це моя мета. План полягає в іншому.
– І в чому ж?
– Щоб цю книжку замість мене написав Хуліан Каракс, – зізнався я.
Валентина свердлила мене поглядом, здатним надірявити вентиляційних отворів у душі.
– І чому він мав би це зробити?
– Бо це, власне кажучи, його історія також. Історія його родини.
– Як мені відомо, Каракс живе в Парижі.
Я кивнув. Валентина приплющила очі. Холодна й розумна, моя кохана Валентина.
– Тобто твій план полягає в тому, щоб поїхати до Парижа, відшукати Хуліана Каракса – якщо він досі живий – і переконати його, щоб він написав від твого імені три тисячі сторінок історії, яка очевидно така важлива для тебе?
– Приблизно так, – визнав я.
Я всміхнувся до неї, чекаючи на прочуханку. Я гадав, що зараз вона скаже, що я не при тямі, назве наївним дурником чи фантазером. Я був готовий до будь-яких звинувачень, окрім того, яке дістав і на яке справді заслуговував.
– Ти боягуз.
Валентина встала, позбирала свої речі й одягнулася перед вікном. Відтак, не дивлячись на мене, запалила цигарку й утупила погляд у далечінь над залитими дощем дахами Ашямпли.
– Залиш мене, – сказала вона.
П’ять днів по тому, коли я знову піднявся сходами до мансарди Валентини, двері були відчиненими, а помешкання порожнім. На стільці перед вікном лежав конверт із моїм іменем. Я розпечатав його. У конверті були двадцять тисяч французьких франків і записка:
Bon voyage et bonne chance [156].
Коли я вийшов на вулицю, почався дощ.
Три тижні по тому, коли одного вечора всі постійні клієнти нашої книгарні зібралися, щоб разом відзначити вихід першої книжки професора Альбуркерке, доброго друга родини Семпере, стався випадок, на який багато хто чекав уже віддавна і який мав змінити хід історії цієї країни, або ж принаймні повернути його в напрямку до теперішнього.
Ми вже мали зачиняти книгарню, коли дон Федеріко, наш сусід-годинникар, розчервонілий увірвався до книгарні разом із пристроєм, який виявився переносним телевізором, купленим в Андоррі. Він поставив його на прилавок і обвів нас усіх урочистим поглядом.
– Хутчіш, – мовив він. – Мені треба налаштувати зв’язок.
– Не тільки вам, а й усім в цій країні, бо в наш час без зв’язків і ні туди, і ні сюди, – скаламбурив Фермін.
Щось у виразі обличчя дона Федеріко підказувало, що йому зараз не до жартів. Професор Альбуркерке, який уже підозрював, про що йдеться, допоміг під’єднати телевізор до мережі, і годинникар увімкнув апарат. На екрані з’явився білий шум, і книгарню залило блимаве світло.
Мій дідусь, потурбований загальним збуренням, визирнув із підсобки й запитально глянув на нас. Фермін стенув плечима.
– Покличте всіх, – наказав дон Федеріко.
Доки він крутив антеною, намагаючись налаштуватися на канал, ми громадилися перед телевізором, немовби на літургію. Фермін і професор Альбуркерке розставляли стільці. Невдовзі мої батьки, дідусь, Фермін, дон Анаклето (який, повертаючись зі своєї вечірньої прогулянки, побачив у вікнах книгарні миготливе світло й, вирішивши, що в нас дискотека, зайшов, щоб розвідати), Фернандіто й Софія, Мерседітас і наші покупці, які завітали, щоб ушанувати професора Альбуркерке, – ми всі зібралися в цій імпровізованій кінозалі в очікуванні невідомо чого.
– Я встигну збігати в туалет і купити попкорну? – запитав Фермін.
– Я б на твоєму місці потерпів, – порадив йому професор Альбуркерке. – Мені видається, це буде справжня бомба.