Того самого дня я дізнався, що власником місця поруч із могилою Нурії Монфорт є барселонська мерія. Іспанські чиновники як були, так і лишилися ласими до грошей, і я, натиснувши на відповідні важелі, без жодних вагань заплатив астрономічну суму, уперше в житті пустивши на щось корисне ті величезні фінанси, які заробив, оспівуючи спортивні автомобілі й створюючи різдвяні ролики з рекламою ігристого вина, в яких було більше танцюристок, ніж у підсвідомості Басбі Берклі [172].
Мого наставника Хуліана Каракса поховали в суботу, наприкінці вересня. Зі мною була моя донька Алісія, яка, побачивши дві могили поруч, одна біля одної, міцно стиснула мені руку і сказала, щоб я не турбувався, адже тепер мій друг уже ніколи не буде сам.
Мені важко говорити про Каракса. Часом я запитую себе, чи не вигадав його, як мій другий дідусь, нещасний Давид Мартін, вигадав собі месьє Кореллі, щоб розповісти те, чого ніколи не було. Через кілька тижнів після похорону я написав мадам Карріґан і синьйорові Коллічіо, щоб повідомити їх про смерть Каракса. У листі я попросив, щоб вони своєю чергою переказали сумну новину його приятелеві Жанові-Раймону й тим, кому вважатимуть за потрібне. Мадам Карріґан надіслала відповідь, у якій подякувала за листа й повідомила, що незадовго до смерті Каракс написав їй і розповів про той цикл книжок, над яким ми працювали разом стільки років. Вона просила, щоб я надіслав їй рукопис, щойно завершу його. Каракс навчив мене, що робота над книжкою ніколи не закінчується і що саме книжка, якщо пощастить, лишає письменника, щоб він не провів решту своїх днів, виправляючи її та переписуючи.
Наприкінці 1991 року я зробив копію рукопису – майже дві тисячі сторінок, надрукованих – цього разу, так, на «ундервуді», і надіслав її колишнім Караксовим агентам. По правді сказати, я не сподівався отримати від них відповідь і почав працювати над новим романом, дослухавшись знову до однієї з порад мого наставника. «Часом краще зайняти свій розум працею і виснажити, ніж дозволити йому нудитися в бездіяльності. Знудившись, він стане пожирати живцем свого власника».
Місяці минали поміж написанням цього роману, який ще не мав назви, і довгими прогулянками Барселоною з Алісією, яка саме починала всім цікавитися.
– Ця нова книжка буде про Валентину?
Алісія ніколи не називала її «мамою», тільки «Валентиною».
– Ні. Про тебе.
– Брехун.
Під час цих прогулянок я навчився відкривати місто наново, дивлячись на нього доньчиними очима, і зрозумів, що та похмура Барселона, в якій жили мої батьки, помалу проясніла, хоча ми цього навіть не помітили. Того світу, який, мені здавалося, я пам’ятав, уже не існувало: його заступила вилощена й напарфумлена декорація, встелена килимами для туристів і тих добрих людей, друзів сонця й піску, які, хоч скільки б не дивилися, не хотіли бачити занепаду епохи, що, впавши, розвіялася хмарою пилу, яким ще досі насичене наше повітря.
Тінь Каракса далі переслідувала мене всюди. Мати часто приходила до мене додому з маленькою Ізабеллою. Алісія показувала їй свої книжки й забавки, яких було чимало, але серед яких не було жодної ляльки. Річ у тому, що моя донька ненавиділа ляльки і вони їй правили хіба що за мішень для вправ зі стрільби з рогатки на шкільному подвір’ї. Мати завжди запитувала, чи в мене все гаразд, знаючи, що відповідь – «ні», і чи немає новин про Валентину, також знаючи, що відповідь буде такою самою.
Я ніколи не розповідав матері про Каракса, про таємниці й недомовки всіх цих років, але щось підказувало мені, що вона здогадувалася, бо в мене ніколи не було секретів від матері, окрім тих, на які вона заплющувала очі.
– Батько за тобою скучає, – казала вона мені. – Тобі слід було б частіше зазирати до нашої книгарні. Навіть Фермін мене якось запитав, чи ти часом не вступив до ордену картезіанців [173].
– Я був зайнятий, намагався завершити книжку.
– П’ятнадцять років?
– Це виявилося складніше, ніж я думав.
– Можна прочитати?
– Я не впевнений, що тобі сподобається. Власне кажучи, я не знаю, чи публікувати її – це хороша ідея.
– Можна дізнатися, про що ж твоя книжка?
– Про нас. Про нас усіх. Це історія нашої родини.
Мати мовчки поглянула на мене.
– Може, краще знищити її? – запропонував я.
– Це твоя книжка. Ти можеш робити з нею все, що вважаєш за потрібне. Тепер, коли дідуся вже нема з нами, все змінилося, і я не думаю, що наші таємниці комусь зашкодять.
– А татові?
– Можливо, саме йому ця книжка найпотрібніша. Не думай, що ми не здогадувалися про те, що ти робиш. Ми не такі дурні.
– То я маю твій дозвіл?
172
Басбі Берклі Вільям Енос (