Фермін простягнув мені оберемок із понад трьома десятками листів, по одному за рік.
– Можеш подивитися.
У кожному конверті була фотографія. Поштові штемпелі вказували, що їх усі було надіслано з різних міст: Нью-Йорк, Бостон, Вашингтон, Сіетл, Денвер, Санта-Фе, Портленд, Філадельфія, Кі-Вест, Новий Орлеан, Санта-Моніка, Чикаго, Сан-Франциско…
Спантеличений, я поглянув на Ферміна. Він став мугикати гімн Сполучених Штатів, що в його вустах був більше подібний на сардану [176]. Усі світлини були зроблені спиною до сонця й зображали жіночий силует, який тінню лягав на тло з парків, хмарочосів, пляжів, пустель чи лісів.
– Більше нічого? – запитав я. – Жодної записки? Бодай чогось?
Фермін похитав головою.
– Аж до останнього листа. Прийшов на минуле Різдво.
Я насупив чоло.
– Звідки ти знаєш, що він останній?
Фермін простягнув мені конверт.
Поштовий штемпель указував, що листа було відправлено з міста Монтерей, штат Каліфорнія. Я дістав із конверта фотографію, поглянув на неї і не зміг відірвати очей. Цього разу я побачив не лише тінь. На світлині була Алісія Ґріс, тридцять років по тому, що дивилася в об’єктив і всміхалася до мене з місця, яке видавалося найгарнішим куточком у світі: за її спиною півострів зі скелястими берегами й примарними лісами вклинювався в повитий імлою Тихий океан. На табличці біля Алісії видно було напис: ПОІНТ-ЛОБОС.
Я обернув фотографію і побачив слова, написані рукою Алісії.
Кінець шляху. Це було того варте. Дякую ще раз, Ферміне, що врятував мене стільки разів. Урятуй також себе й перекажи Хуліанові, щоб він зробив нас усіх безсмертними. Ми завжди на це розраховували.
Люблю тебе,
Очі мені наповнилися слізьми. Хотілося вірити, що в тому казковому місці, так далеко від нашої Барселони, Алісія знайшла нарешті свою долю і спокій.
– Можна я лишу її собі? – запитав я тремтячим голосом.
– Вона твоя.
Тоді я зрозумів, що закінчив свою історію і що відтепер на мене чекає життя і, якщо пощастить, нові оповіді.
Епілог
Молодий чоловік, із волоссям, якого вже торкнулася сивина, іде вулицями сповненої тіней Барселони під місячним сяйвом, що срібною доріжкою проливається на бульвар Святої Моніки. Чоловік тримає за руку дівчинку років десяти, її очі п’янить передчуття таємниці, адже ввечері батько пообіцяв їй дещо, пообіцяв показати Цвинтар забутих книжок.
– Алісіє, про те, що ти сьогодні побачиш, не можна розповідати нікому. Нікому-нікому.
– То це буде наша з тобою таємниця? – запитує дівчинка стишеним голосом.
Батько зітхає, на вустах його з’являється сумовита усмішка, що супроводжує його все життя.
– Звісно, що так. Тепер це назавжди буде наша з тобою таємниця.
Зненацька небо вибухає фонтанами світла, і феєрверки церемонії закриття затримують на мить образ нічної Барселони, яка вже ніколи не повернеться.
По якійсь хвилі дві примарні постаті, батька й доньки, зливаються з юрбою, що наповнює Ла-Рамблу, і кроки їхні губляться назавжди в лабіринті духів.