– У тебе все гаразд, Даніелю? Я маю на увазі, окрім твоєї невдалої спроби взяти приступом замок красного письменства…
Я стенув плечима. Фермін, як завжди, з’явився у визначальний момент, підтверджуючи своє реноме «базікала ex machina» [4].
– Хочу запитати тебе про дещо – це вже давно крутиться в моїй голові, – але не знаю як, – зваживсь я.
Фермін затулив рот долонею й коротко, але голосно відригнув.
– Якщо це стосується якихось фортелів у ліжку, питай не соромлячись, адже, дозволю собі нагадати, що я в цьому ділі – дипломований фахівець.
– Ні, це не пов’язано з ліжком.
– Шкода, тому що в мене саме є свіженька інформація про кілька хитромудрих вивертів, що…
– Ферміне, – урвав я його, – як ти гадаєш, я жив так, як мав жити? Гідно?
Мій приятель замовк на півслові. Потім опустив очі й зітхнув.
– Тільки не кажи мені, що це в тебе насправді стан розчарованого Бальзака. Духовні пошуки і все таке…
– А хіба ж людина пише не для того, щоб краще пізнати світ і себе саму?
– Авжеж, для того. Якщо вона знає, чого хоче, на відміну від тебе…
– Кепський із тебе духівник, Ферміне. Допоможи мені хоч трохи.
– Я гадав, що ти прагнеш стати письменником, а не святим.
– Скажи мені правду. Ти знаєш мене з дитинства. Я не розчарував тебе? Я виправдав твої очікування? Я був тим Даніелем, яким хотіла б мене бачити мама? Скажи мені правду.
Фермін пустив очі під лоба.
– Правда – це ті дурниці, які люди плетуть, коли думають, ніби щось знають. Я знаю про правду стільки, скільки про розмір бюстгальтера, який носить та дивовижна жінка з конічним іменем і бюстом, що її ми бачили якось у кінотеатрі «Капітоль».
– Кім Новак, – підказав я.
– Благословенна Господом Богом і законом всесвітнього тяжіння. Але ні, ти мене не розчарував, Даніелю. Ніколи. Ти хороша людина й добрий товариш. І якщо ти вже хочеш знати мою думку, так, я гадаю, що твоя покійна мати, Ізабелла, пишалася б тобою і вважала б тебе прекрасним сином.
– Але не прекрасним письменником, – усміхнувся я.
– Слухай-но, Даніелю, із тебе такий письменник, як із мене монах-домініканець. І ти це знаєш. І на Землі немає такої ручки чи друкарської машинки, яка це змінить.
Я зітхнув і довго нічого не відповідав. Фермін замислено споглядав на мене.
– Знаєш що, Даніелю? Ось що я насправді думаю: після того, що ми з тобою разом пройшли, я досі лишився тим самим бідолашним нещасливцем, якого ти зустрів на вулиці, покинутого всіма, і, змилосердившись, відвів до себе додому, а ти – усе ще той самий безпорадний хлопчак, який тинявся загубленим світом, наштовхуючись раз по раз на незчисленні таємничі загадки, і вірив, що коли він їх якимось дивом знайде на них відповіді, то пригадає материне обличчя й дізнається всю ту правду, якої його позбавив світ.
Я зважив товаришеві слова, які влучали просто в око.
– Усе так погано?
– Могло би бути й гірше. Ти міг би стати письменником, як твій друг Каракс.
– Може, мені слід знайти його й переконати, щоб саме він написав цю історію? – припустив я. – Нашу історію.
– Іноді це саме каже твій син Хуліан.
Я скоса зиркнув на Ферміна.
– Що каже Хуліан? Що мій син знає про Каракса? Що ти йому розповів?
Фермін глянув на мене очима безневинної овечки.
– Хто? Я?
– Що ти йому розповів?
Фермін засопів, прагнучи зам’яти тему.
– Та нічого особливого, дрібниці. Так, примітки внизу сторінки, щонайбільше. Зовсім нешкідливі. Хлопчина просто допитливий і кмітливий на вдачу, і, певна річ, він схопив усе і зв’язав докупи. Я не винен, що твій син такий меткий. Вочевидь, вдався не в тебе.
– Матір Божа… А Беа знає, що ти говорив із ним про Каракса?
– Я до твого подружнього життя не пхаюся. Але, здається мені, є небагато такого, про що твоя дружина не знає або не здогадується.
– Я категорично забороняю тобі, Ферміне, розмовляти з моїм сином про Каракса.
Товариш поклав руку на серце й урочисто схилив голову.
– На моїх устах – печать. Нехай впаде на мене щонайчорніше безчестя, якщо я у хвилину потьмарення порушу цю врочисту обітницю мовчання.
– І не смій також згадувати про Кім Новак, я ж бо тебе знаю як облупленого.
– Ось тут якраз я невинний, як офірний цап, бо ця тема від хлопця нікуди не сховається. Кажу ж, він не дурень.
– Та невже?
– Я покірливо сприймаю твої несправедливі кпини, адже розумію, що вони спричинені розчаруванням від жалюгідного стану твоєї власної метикуватості. Може, ваше добродійство бажає додати до свого чорного списку ще якесь ім’я, окрім Каракса, яке не вільно споминати? Бакунін? Естрельїта Кастро?