– Вірхіліо, я вже починаю дратуватися. Кажи вже щось.
Чоловік обернувся до неї. Його блакитно-крижані очі здавалися велетенськими за лінзами годинникарських окулярів.
– Гадаю, ти не можеш мені розповісти, де дістала цю книжку, – почав він.
– Правильно гадаєш.
– Це колекційний примірник. Якщо хочеш, можу сказати, кому його можна продати за шалені гроші. Хоча тут треба бути неабияк обережним: ця книжка заборонена не тільки урядом, але й Святою Церквою.
– Ця і ще сотні інших. Що ти можеш розповісти мені про цю книжку такого, про що я сама не можу здогадатися?
Вірхіліо зняв збільшувальні окуляри й одним ковтком вихилив півпляшки «ТриНаранхусу».
– Вибач, я перехвилювався, – визнав він. – Ось уже щонайменше двадцять років я не бачив таких смаколиків…
Вірхіліо відкинувся на спинку свого фотеля з перфорованої шкіри. Очі його блищали, і Алісія зрозуміла, що день, передбачений Бермео Пумаресом, настав.
14
– Як мені відомо, – почав свою розповідь Вірхіліо, – із 1931 до 1938 року в Барселоні вийшла серія з восьми книжок, що називалася «Лабіринт духів». Про її автора, Віктора Маташа, я можу повідати тобі небагато. Знаю, що він час від часу підпрацьовував ілюстратором дитячих книжок, що під псевдонімом опублікував кілька романів у поганенькому видавництві «Баррідо й Есковільяс» (тепер його вже не існує), і що подейкували, буцімто він позашлюбний син розбагатілого в Латинській Америці барселонського промисловця, який відмовився від Маташа і його матері, акторки, у свій час доволі відомої в театрах Паралело. Маташ також працював художником-сценографом і виготовляв каталоги для виробника іграшок з Іґуалази [42]. У 1931 році вийшла перша частина циклу «Лабіринт духів», яка називалася «Аріадна і затонулий храм». Її видало, якщо не помиляюся, видавництво «Орбе».
– Тобі щось каже фраза «вхід до лабіринту»?
Вірхіліо схилив голову набік.
– Ну, тут під «лабіринтом» мається на увазі все місто.
– Барселона?
– Інша Барселона. Та, що в його книжках.
– Схожа на пекло.
– Щось на кшталт цього.
– І де ж цей вхід?
Вірхіліо замислено стенув плечима.
– Місто має багато входів. Не знаю. Я поміркую над цим, гаразд?
Алісія кивнула.
– А ця Аріадна? Хто вона така?
– Прочитай книжку. Не пошкодуєш.
– Хоча б кілька слів.
– Аріадна – це дівчинка, головна героїня всіх романів циклу. Аріадною звали старшу доньку Маташа, вважається, що він писав свої твори для неї. Цей персонаж – відображення його доньки. Також Маташ частково надихався «Алісою в Країні Чудес», улюбленою книжкою своєї доньки. Хіба не дивовижно?
– Ти ж бачиш, я вся аж тремчу від захвату.
– Коли ти так поводишся, тебе неможливо терпіти.
– Ти ж мене терпиш, Вірхіліо, і за це я тебе так люблю. Розказуй далі.
– За що мені цей хрест? Сам-один на білому світі, і надії лишилося менше, ніж у Кармілли з твору Ле Фаню [43].
– Про книжку, Вірхіліо, про книжку…
– Отже, Аріадна була його Алісою, а замість Країни Чудес Маташ вигадав Барселону-пекло, зі страхіттями, неначе з нічних кошмарів. Сюжет здебільшого обертається довкола Аріадни та дивних персонажів, яких вона зустрічає під час своїх пригод, і з кожною книжкою стає дедалі моторошнішим. В останній відомій частині, що була опублікована в розпал громадянської війни і називалася «Аріадна і пекельні машини», якось так, розповідається, як у місто після облоги нарешті вдирається вороже військо, і після опису вчиненої ним різні падіння Константинополя видається комедією Лорела і Гарді [44].
– Ти сказав «в останній відомій частині»?
– Дехто вважає, що перед тим як зникнути після війни, Маташ саме закінчував дев’яту й останню книжку циклу. Власне, уже багато років поінформовані колекціонери ладні заплатити чималі гроші тому, кому вдасться роздобути цей рукопис, але, як мені відомо, ніхто ніколи його не бачив.
– А як зникнув Маташ?
Вірхіліо стенув плечима.
– Назви мені краще місце, щоб зникнути, ніж післявоєнна Барселона.
– А можливо розшукати решту книжок із цієї серії?
Вірхіліо допив свій «ТриНаранхус» і поволі похитав головою.
– Мені гадається, що це буде вкрай важко. Років десять-дванадцять тому я чув, що хтось виявив два чи три примірники «Лабіринту» на самому споді ящика в підвалі книгарні Сервантеса в Севільї і що заплатили за них дуже-дуже добре. Нині, гадаю, знайти щось таке можна хіба що у Віку [45] в книгарні антиквара Кости або в Барселоні. Може, у Ґуставо Барсело і, якщо дуже пощастить, у Семпере, однак я б не надто тішив себе надією.
43
«Кармілла» – готична новела Джозефа Шерідана Ле Фаню, яка вийшла 1872 року і в якій розповідається про молоду дівчину, за котрою полює жінка-вампір на ім’я Кармілла.
44
Стен Лорел (сценічне ім'я Артура Стенлі Джефферсона) (1890–1965) і Олівер Гарді (1892–1957) – американські кіноактори, коміки, були однією з найпопулярніших комедійних пар в історії кіно.