– «Семпере й сини»?
Вірхіліо здивовано глянув на неї.
– Ти знаєш цю книгарню?
– З чуток, – відказала Алісія.
– Я почав би з Барсело. Він володіє унікальними примірниками і спілкується з найшанованішими колекціонерами. Якщо Маташ є в Кости, Барсело про це знатиме.
– А цей сеньйор Барсело матиме бажання порозмовляти зі мною?
– Як я розумію, він частково відійшов від справ, але час для статної сеньйорити він завжди знайде. Якщо ти мене розумієш.
– Я причепурюся.
– Шкода, мене там не буде, щоб це побачити. Ти мені не розкажеш, до чого це все, ні?
– Я ще сама цього не знаю, Вірхіліо.
– Можна попросити тебе про послугу?
– Звісно.
– Коли це все, над чим ти зараз працюєш, закінчиться, і якщо ти вийдеш із цієї історії цілою, а книжка на той час іще буде в тебе, принеси її мені. Я хотів би провести кілька годин наодинці з нею.
– А чому б це я мала вийти з цієї історії не цілою?
– Хто зна. Щось є таке в книжках Маташевого «Лабіринту»: усі, хто їх торкався, погано закінчують.
– Ще одна твоя легенда?
– Ні. Це правда.
Наприкінці XIX століття від світу відділився острів у формі літературного кафе й салону примар. Відтоді його, застиглого в часі, носило течією історії по широких бульварах уявного Мадрида, аж доки не викинуло на мілину за кілька кроків від будівлі Національної бібліотеки. Там, у вигляді кафе «Хіхон», острів чекав, готовий порятувати жертв кораблетрощі, які приходили до нього, прагнучи духовної або смакової насолоди. Це був неначе велетенський пісочний годинник, де кожен за ціною філіжанки кави міг поглянути в дзеркало пам’яті й повірити бодай на мить, що житиме вічно.
Сутеніло, коли Алісія перетнула бульвар, прямуючи до дверей кафе. Варґас чекав на неї за столиком біля вікна, насолоджуючись однією зі своїх імпортних цигарок і спостерігаючи за перехожими очима поліціянта. Побачивши, як Алісія заходить до кафе, він підвів погляд і махнув їй рукою. Алісія сіла за столик і перехопила офіціанта, який пробігав повз них, щоб замовити кави з молоком, якою сподівалася зігрітися після холоду бібліотечного підземелля.
– Довго чекаєш на мене? – запитала Алісія.
– Ціле життя, – відказав Варґас. – Щось прояснилося?
– Залежить, як подивитися. А в тебе?
– Мені нарікати нема чого. Спочатку я поїхав до Вальсового видавництва й навідався до того Пабло Каскоса Буендіа. Ти мала рацію. Щось тут не сходиться.
– І?
– Сам собою Каскос виявився телепнем. Телепнем, однак, чваньковитим.
– Що людина дурніша, то більше в неї пихи, – прокоментувала Алісія.
– Спершу друзяка Каскос запропонував мені першокласну екскурсію офісом видавництва, а потім узявся розводитися про особу дона Маурісіо та його зразковий життєвий шлях так, наче від цього залежало його власне життя.
– Можливо, так і є. Персонажі на кшталт Вальса зазвичай тягнуть за собою цілий почет прихвоснів і лакиз.
– Тут, ясна річ, не бракує ні одних, ні других. Каскос усе ж видався мені стривоженим. Щось у ньому було підозріливе, і я не переставав його розпитувати.
– Він сказав, навіщо Вальс викликав його до себе додому?
– Мені довелося добряче на нього натиснути, бо спершу він нізащо не хотів зізнаватися.
– А ще мені дорікаєш.
– Будьмо відверті: зі шмаркачами й кар’єристами саме так і треба.
– Розповідай.
– Дай лишень звірюся зі своїм нотатником, бо історія має деякі цікавинки, – відказав Варґас. – Ось він. Отже, слухай уважно. Виявляється, що в юності дон Пабліто був заручений із панянкою на ім’я Беатріс Аґілар. Ця Беатріс покинула бідолаху, коли той служив у армії, і вийшла заміж, щоб, так би мовити, ступити на шлях материнства в офіційному статусі, за такого собі Даніеля Семпере, сина власника комісійної книгарні в Барселоні, що називається «Семпере й сини», улюбленого закладу Себастьяна Сальґадо, який після виходу з в’язниці кілька разів навідувався туди, певна річ, щоб надолужити й ознайомитися з усіма літературними новинками, які він пропустив за останні двадцять років. Як пам’ятаєш, згідно з матеріалами справи, двоє працівників згаданої книгарні, один із них – Даніель Семпере, стежили від крамниці до Північного вокзалу за Сальґадо того дня, коли він помер.
Очі Алісії аж заіскрили.
– Далі, будь ласка.
– Повертаючись до Каскоса. Наш відкинутий герой, молодший лейтенант і рогоносець, утратив зв’язок зі своєю коханою, прекрасною Беатріс, що, як присягається Пабліто, була і є такою вродливицею, яка б у справедливому світі мала належати тільки йому, а не якомусь шарпакові на кшталт Даніеля Семпере.