Ще не дійшовши до кінця першого абзацу, Алісія забула, що тримає в руках речовий доказ. Вона дозволила аромату слів заколисати себе й невдовзі загубилася на сторінках книжки, занурившись у море образів і ритмів, якими дихала розповідь про пригоди Аріадни під час її мандрівки в глиб тої зачаклованої Барселони. Здавалося, кожен абзац, кожне речення було побудоване за законами музичного твору. Розповідь в’язала слова в разки намиста й не давала змоги відірвати очей від читання, що заворожувало своєю мелодикою і колористикою, вимальовуючи перед очима образи з театру тіней. Алісія читала дві години поспіль, розкошуючи кожною фразою і побоюючись, що книжка ось-ось закінчиться. Коли, нарешті перегорнувши останню сторінку, дівчина побачила малюнок театральної завіси, що опускається на сцену, з якої слова зникають, розвіюючись пилом, наче тіні, вона згорнула книжку, поклавши її собі на груди, і простягнулася в темряві, не здатна розлучитися з пригодами Аріадни в її лабіринті.
Підпавши під чар історії, Алісія заплющила очі і спробувала заснути. Вона уявила Вальса в його кабінеті, як він ховає книжку під сподом шухляди й викидає ключ. З усього, що міністр міг заховати перед тим, як зникнути, він обрав цю книжку. Поволі, по краплині, утома стала просякати до тіла Алісії. Дівчина скинула рушник і гола шаснула під укривало. Вона лягла на бік, згорнувшись клубком і обхопивши руками стегно. Їй спало на думку, що ця ніч цілком імовірно виявиться останньою, яку вона проведе в цій кімнаті, що була її темницею протягом кількох років. Так вона й лежала, чекаючи, слухаючи шемрання й нарікання будинку, який уже відчував розлуку з Алісією.
Дівчина прокинулася перед світанком, саме вчасно, щоб устигнути зібрати до валізи все необхідне й лишити решту як прощальний дарунок невидимим мешканцям готелю. Вона поглянула на свій невеличкий замок із книжок, складених стосами вздовж стін, і сумовито всміхнулася. Маура знатиме, що робити з її друзями.
Саме світало, коли Алісія йшла вестибюлем, не маючи наміру прощатися з заблуканими душами «Гіспанії». Вона вже підходила до дверей, коли почула за спиною голос Маури.
– Отже, це таки правда, – сказав портьє. – Ви нас покидаєте.
Алісія зупинилася й обернулася. Маура дивився на неї, спершись на швабру, що побачила на своєму віку, либонь, не менше за нього. Щоб не заплакати, він усміхнувся, та очі його були сповнені безмежним сумом.
– Я їду додому, Мауро.
Портьє закивав головою.
– І правильно робите.
– Я лишила там нагорі свої книжки. Вони для вас.
– Я берегтиму їх.
– І одяг також. Може, він підійде комусь із мешканців готелю.
– Я занесу його до «Карітас» [49]. Тут живе багато всяких слинявих збоченців, і мені б не хотілося, щоб вони порпалися там, де не слід.
Алісія підійшла до чоловічка й обійняла його.
– Дякую вам за все, Мауро, – прошепотіла вона на вухо. – Мені вас бракуватиме.
Маура впустив швабру на підлогу й обхопив дівчину тремтячими руками.
– Забудьте нас, забудьте, щойно приїдете додому, – промовив портьє ламким голосом.
Дівчина збиралася поцілувати його на прощання, але Маура, лицар сумного образу і давнього гарту, простягнув їй руку, яку Алісія потиснула.
– Якби подзвонив такий собі Варґас і запитався про мене…
– Не турбуйтеся. Я зіб’ю його зі сліду. Ну ж бо, йдіть уже.
Дівчина сіла в таксі, що чекало біля дверей готелю, і попросила відвезти її на вокзал Аточа. Місто вкривало свинцевим запиналом, і вікна машини взялися памороззю. Таксист мав такий вигляд, наче провів усю ніч – а то й цілий тиждень – за кермом, і з дійсністю його пов’язував тільки недокурок, що стримів у нього з рота. Глянувши на Алісію в дзеркало заднього огляду, водій запитав.
– Повертаєтесь чи від’їжджаєте?
– Сама не знаю, – відказала Алісія.
Прибувши на вокзал, Алісія побачила, що Леандро її випередив. Він чекав за столиком в одній із кав’ярень біля кас, читаючи газету й бавлячись ложечкою від кави. Трохи подалі, за колонами, вартували двоє його церберів. Побачивши Алісію, Леандро згорнув газету й привітав дівчину батьківською усмішкою.
– Хоч як рано не вставай, сонце швидше не зійде, – промовила вона.
– Приказки – то не твоє, Алісіє. Сідай. Ти снідала?
Вона похитала головою й сіла за столик. Найменше їй хотілося сперечатися з Леандро зараз, коли вже зовсім скоро вони будуть на відстані шестисот кілометрів одне від одного.