Загострені риси її обличчя випромінювали одночасно і світло, і темряву. Якби Фермінові треба було б описати її зовнішність своєму другові Даніелю, то він сказав би, що жінка була подібна до одного з тих примарних опівнічних янголів, які іноді з’являлися на сторінках романів його колишнього товариша по в’язничному блоку в замку Монтжуїк Давида Мартіна. Найбільше вона скидалася на дивовижну Хлою, головну героїню багатьох не надто добропристойних історій із моторошного циклу «Місто проклятих», яка позбавила Ферміна не однієї години сну, коли під час довгих годин гарячкового читання він здобував енциклопедичні знання про мистецтво отруювання, каламуть пристрастей злочинного розуму і блиск жіночої білизни. Можливо, настав час перечитати ці захопливі готичні романи, подумав він, доки ще дух його і чоловіче причандалля не зачахли остаточно.
Фермін дивився, як жінка підходить, і раптом на якусь коротку мить зустрівся з нею очима. Він відразу ж утік від цього випадкового погляду, опустивши голову й перечекавши, доки вона пройде повз нього. Прикривши обличчя коміром пальта, він обернувся їй услід. Пасажири простували до виходу, і жінка – серед них. Фермін сидів на лавці, наче приклеєний, і ледве не тремтів, аж доки начальник вокзалу не підійшов до нього.
– Слухайте-но, цієї ночі потягів більше не буде, а спати тут не дозволяється…
Фермін кивнув, підвівся й пішов із перону, ледве переставляючи ноги. У вестибюлі він роззирнувся, але жінки ніде не було видно. Він поспішив на вулицю, де дув холодний вітер, який нагадав Фермінові, що надворі зима.
– Алісіє? – запитав він у вітру. – Це ти?
Зітхнувши, Фермін рушив темними вулицями, переконуючи себе, що це неможливо, що ті очі, в яких він потонув, не могли бути тими самими, які він покинув тої далекої вогняної ночі під час війни, і що дівчинка, яку йому не вдалося врятувати, Алісія, загинула тоді разом із багатьма іншими. Навіть його Немезіда [50], його лиха доля не могла мати аж такого чорного почуття гумору.
«Може, це привид, який повернувся з царства мертвих, щоб нагадати тобі, що той, хто колись лишив помирати дитину, не заслуговує мати нащадків на цьому світі. Священики кажуть: не сила осягнути того, що Всевишній прагне сказати нам», – розмірковував Фермін.
– Тут мусить бути якесь наукове пояснення, – сказав він уголос. – Як у ранкового стояка.
Схопившись за цей емпіричний принцип і одночасно кинувши до рота черговий «Суґус», Фермін попрямував додому, до теплого ліжка, у якому на нього чекала Бернарда, переконаний, що нічого не стається випадково і що рано чи пізно або він розгадає цю таємницю, або вона назавжди позбавить його сну.
3
Коли Алісія прямувала до виходу з перону, вона зауважила сухорлявого чоловічка, що сидів на лавці й крадькома витріщався на неї. Найприкметнішим у його обличчі, яке, здавалося, зійшло з картин Гойї [51], був величезний ніс. Чоловік мав на собі пальто, яке було йому завелике і на вигляд якого на думку спадав равлик, що носить на собі свою мушлю. Алісія могла б заприсягтися, що під сподом у чоловіка були газети, складені вдвоє, – звичка, яка не траплялася їй на очі вже давно, ще з перших післявоєнних років.
Мабуть, найпростіше було б забути його, сказавши собі, що це лише ще один уламок у морі знедолених, які досі, майже двадцять років після закінчення війни, пробували в темних кварталах найбільших міст, не покидаючи надії, що історія нарешті згадає про Іспанію і врятує її від забуття. Мабуть, найпростіше було б повірити, що Барселона дасть їй бодай кілька годин перепочинку, перш ніж зіштовхнути з долею. Алісія пройшла повз чоловіка й, не обертаючись, попрямувала до виходу, благаючи пекло, щоб він її не впізнав. Від тої ночі минуло двадцять років, а вона тоді була маленькою дівчинкою.
Біля виходу з вокзалу Алісія сіла в таксі й попросила водія відвезти її на вулицю Авіньйон до будинку номер дванадцять. Коли вона промовляла цю адресу, голос її тремтів. Машина рушила бульваром Ізабелли II в напрямку до Віа-Лаєтана, обганяючи по дорозі кілька трамваїв, що запалювали імлу танцем блакитних іскор, які сипалися з проводів. Алісія вдивлялася крізь вікно в темне обличчя Барселони, в арки й вежі, у вулички, що заглиблювалися в старе місто, і в далекі вогні замку Монтжуїк на горі. «Рідний дім, похмурий дім», – подумала вона.
50
Немезіда – у грецькій міфології – богиня людської долі, покровителька суспільного порядку, уособлення кари богів.