– Доброго ранку! – привітався продавець.
Алісія обернулася й нагородила його усмішкою, що відімкнула би будь-який сейф.
Юнак миттю зліз із драбини й став за прилавок із ганчіркою, перекинутою через плече.
– Чим можу служити сеньйорі?
– Сеньйориті, – поправила його Алісія, неквапом знімаючи рукавички.
Юнак кивнув, зачарований покупчинею. Простота цього трюку ніколи не переставала дивувати Алісію. Вона подумки благословила чоловічу простоту і наївність.
– Чи могла би я поговорити з доном Ґуставо Барсело?
– Сеньйора Барсело зараз тут немає…
– А ви не знаєте, коли він буде?
– Важко сказати… Власне кажучи, дон Ґуставо майже не заходить до крамниці, якщо тільки в нього не призначено зустрічі з клієнтом. Дон Феліпе, управитель, поїхав до Педральбес [58], щоб оцінити колекцію, але повернеться до обіду.
– Як вас звати?
– Беніто.
– Слухайте, Беніто, я бачу, що ви тямущий хлопчина, і впевнена, що зможете мені допомогти.
– Я до ваших послуг.
– Бачте, це тема делікатна. Мені потрібно було б переговорити з сеньйором Барсело, адже моєму близькому родичеві, значному колекціонерові, нещодавно дістався рідкісний примірник. Родич має намір продати його і, щоб зберегти анонімність, хотів би залучити до угоди дона Ґуставо як посередника.
– Зрозуміло, – пробурмотів юнак.
– Книжка, про яку йде мова, у прекрасному стані. Це один із романів циклу «Лабіринт духів» такого собі Віктора Маташа.
Очі юнака зробилися круглими, наче блюдечка.
– Як ви кажете? Маташа?
Алісія кивнула.
– Вам відомий цей автор?
– Коли сеньйорита буде така люб’язна зачекати хвильку, я спробую негайно зв’язатися з доном Ґуставо.
Алісія покірливо всміхнулася. Продавець зник у підсобному приміщенні, і за якусь мить дівчина почула, як він набирає номер на телефоні. З-поза завіси долинув його притлумлений голос.
– Доне Ґуставо, пробачте, що я вас… Авжеж, я знаю, котра година… Ні, я не… Так, сеньйоре, так, я вас прошу… Ні, я вас прошу… Звісно, мені подобається моя робота… Ні, будь ласка… Одну секунду, тільки одну секунду… Дякую.
Хлопчина перевів подих і повернувся до перемовин із хазяїном.
– Тут прийшла сеньйорита, яка каже, що має Віктора Маташа в прекрасному стані й хоче його продати.
Продавець надовго замовк.
– Ні, я не вигадую. Перепрошую? Ні. Я не знаю, хто вона. Я ніколи її не бачив раніше. Не знаю. Молода дівчина, дуже елегантна… О Боже, достатньо… Ні, мені зовсім не здається… Так, сеньйоре, цієї ж миті, сеньйоре…
Юнак з’явився на порозі підсобки, усміхаючись на весь рот.
– Дон Ґуставо запитує, коли вам було б зручно зустрітися з ним.
– Сьогодні о першій, – запропонувала Алісія.
Хлопчина кивнув і знову зник у підсобці.
– Вона каже сьогодні о першій. Так. Не знаю. Я запитаю… Гаразд, я не буду запитувати… Як скажете, доне Ґуставо. Так, сеньйоре. Цієї ж миті. Не сумнівайтеся. Так, сеньйоре. Вам також.
Коли продавець повернувся знову, він здавався трохи спокійнішим.
– Усе гаразд, Беніто? – поцікавилася Алісія.
– Просто пречудово. Прошу вибачення за завдані вам незручності. Дон Ґуставо – свята людина, але має свої примхи.
– Я розумію.
– Він повідомив мені, що радо зустрінеться з вами сьогодні в «Гуртку верхової їзди» [59]. Вам підходить? Дон Ґуставо сьогодні там обідає, і буде в клубі до вечора. Ви знаєте, де це? У Будинку Переса Саманільйо, на перехресті Бальмес і Діагональ.
– Я знаю. Я скажу донові Ґуставо, що ви мені неабияк допомогли.
– Дуже вам вдячний.
Алісія вже зібралася йти, коли юнак, либонь, прагнучи продовжити її візит бодай на якусь коротку хвилю, вибіг з-за прилавка, щоб люб’язно провести дівчину до виходу.
– Дивна річ, – нервуючись, сказав він, аби щось сказати. – Стільки років ніхто не бачив жодної книжки Маташа, а тут за останній місяць аж дві людини приходять до книгарні й запитують про нього…
Алісія спинилася.
– Справді? І хто ж іще розпитував про Маташа?
Беніто відразу посерйознішав, немовби сказав більше, ніж мав би. Алісія поклала руку юнакові на плече і приязно стиснула.
– Не турбуйтеся, це лишиться між нами. Мені просто цікаво.
Продавець вагався. Алісія злегка нахилилася до нього.
– Якийсь пан із Мадрида, начебто поліціянт. Показав мені якесь посвідчення, – відповів Беніто.
– А він не назвався?
Беніто знизав плечима.
– Може… Зараз важко сказати… Я згадав про цього чоловіка тільки тому, що в нього була близна на обличчі.
59
«Гурток верхової їзди» (