– Варґас слухає. Як справи? Танцюєш сардану? [62]
– Хто така донья Інес?
– Ти. Нас тут нагородили прізвиськами. Я – Дон Жуан…
– Твої колеги – неабиякі дотепники.
– Ти навіть не уявляєш, які в нас тут таланти марнуються. Чого телефонуєш?
– Я просто подумала, що ти мав би скучити за мною.
– Мене не вперше кидають, і нічого, якось пережив.
– Я рада, що в тебе все гаразд. Я гадала, що ти вже їдеш до мене.
– Якби це залежало від мене, ти б лишилася там сама-самісінька аж до своєї відставки.
– А що каже твоє начальство?
– Що я маю сісти в машину і їхати цілий день, а потім ще частину ночі, щоб завтра бути з тобою.
– До речі, про машини. Є якісь новини про Вальсову автівку?
– Нічого нового. Її знайшли покинутою… зараз гляну лишень у записи… на дорозі Карретера-де-лес-Айґуес [63], або ж Водній магістралі, у районі Вальвідрера. Це в Барселоні?
– Вище.
– Вище? Невже на небі?
– Щось на кшталт цього. Є якісь сліди Вальса чи його охоронця?
– Кров на пасажирському сидінні. Ознаки боротьби. Міністр із охоронцем зникли безслідно.
– Що ще?
– Це все. А що ти маєш повідомити мені?
– Що я скучила за тобою, – відказала Алісія.
– Це, либонь, тебе так ошелешило повернення до Барселони. Де ти зараз? Здійснюєш паломництво до Моренети? [64]
– Майже вгадав. Я щойно спостерігала за книгарнею «Семпере й сини».
– Дуже продуктивна робота. Ти часом не розмовляла з Леандро?
– Ні. А що?
– Він переслідує мене весь ранок, розпитуючи про тебе. Зроби таку ласку, подзвони йому й побажай усіляких гараздів, а то він мені дихати не дасть.
Алісія зітхнула.
– Подзвоню. До речі, я теж маю до тебе прохання.
– Та невже? Таке зі мною трапляється вперше в житті…
– Це делікатне питання, – уточнила Алісія.
– Саме на цьому я спеціалізуюся.
– Мені треба, щоб ти скористався своїми зв’язками в Головному управлінні й обережно поцікавився, над чим працював такий собі Рікардо Ломана, перш ніж зійти зі сцени.
– Ломана? Той гицель, що зник?
– Ти його знаєш?
– Із чуток. Поганих чуток. Я подивлюся, що можна зробити.
– Більше я нічого й не прошу.
Варґас зітхнув на тому кінці проводу.
– Я розраховую бути в Барселоні завтра вранці. Якщо хочеш, поснідаємо разом і я розповім тобі все, що дізнаюся про твого приятеля Ломану – якщо взагалі щось дізнаюся. Ти добре себе поводитимеш і не вплутаєшся в халепу до мого приїзду?
– Обіцяю.
7
Марселіно далі позирав на Алісію з якимось хворобливим зачаруванням. Час від часу він потай кидав погляди на вулицю, сподіваючись побачити таємничого переслідувача. Алісія підморгнула офіціантові й показала пальцем на телефон.
– Ще один дзвіночок – і все…
Дівчина зателефонувала просто до начальникових апартаментів і стала чекати. Леандро взяв слухавку після першого ж гудка. «Мабуть, сидів, чекаючи біля телефона», – подумала Алісія.
– Це я, – промуркотіла вона.
– Алісіє, Алісіє, Алісіє, – солодкавим голосом протягнув Леандро. – Мені не подобається, коли ти мене уникаєш. Тобі це відомо.
– Я збиралася подзвонити тобі відразу ж. Не було потреби мене пасти.
– Не розумію.
– Хіба це не ти наказав стежити за мною?
– Якби це був я, то моєї людини ти б не помітила першого ж дня. Хто він?
– Ще не знаю. Я гадала, він твій.
– Не мій. Аби не наші друзі з центрального комісаріату подбали.
– У такому разі місцева школа неабияк зубожіла на таланти, якщо вони приставили до мене такого нездару.
– Не так просто відшукати здібні кадри. Хто, хто, а я це добре знаю. Хочеш, я подзвоню, щоб із тебе зняли стеження?
Алісія поміркувала.
– Мабуть, не треба. Мені спало дещо на думку.
– Легше з ним. Не знаю, кого там тобі призначили, але цілком можливо, що це найзеленіший новачок із усіх, яких вони тільки знайшли.
– Стежити за мною таке легке завдання?
– Зовсім навпаки. Скоріше, я гадаю, ніхто не хотів за нього братися.
– Натякаєш, що я лишила не найкраще враження?
– Я завжди тобі казав, що важливо дотримуватися процедури. Тепер ось бачиш, як воно все обернулося. Ти вже розмовляла з Варґасом?
– Розмовляла.
– Отже, вже все знаєш про машину. Удома все гаразд?
– Так. Сеньйора Хесуса прибрала все як на свято і випрасувала мені весь одяг – ледь не до сукенки, в якій я приймала перше причастя. Дякую тобі за турботу.
– Мені б не хотілося, щоб тобі чогось бракувало.
– І тому відсилаєш до мене Варґаса?
– Це його власна ініціатива. Його або Хіля де Партери. Я ж казав тобі, що він нам не довіряє.
63
Карретера-де-лес-Айґуес (
64
Моренета (