– Чому б це?
– Які в тебе плани на сьогодні?
– Вранці я пройшлася по книгарнях, а по обіді у мене зустріч із людиною, яка може щось прояснити про Віктора Маташа.
– Отже, ти розкручуєш версію з тою книгою…
– Так, нехай навіть лише для того, щоб потім її відкинути.
– Я його знаю? Того, з ким у тебе зустріч?
– Не маю гадки. Він книгар. Ґуставо Барсело.
Пауза була ледь помітною, однак Алісія її все ж відзначила.
– Не пригадую такого. Подзвони мені, якщо щось дізнаєшся. І якщо не дізнаєшся, теж подзвони.
Алісія силкувалася вигадати якусь дотепну відповідь, коли почула, що Леандро поклав слухавку. Дівчина лишила кілька монет на барній стійці, щоб оплатити своє замовлення і вартість двох дзвінків, і попрощалася з Марселіно поцілунком рукою.
– Це все між нами. Гаразд, Марселіно?
Офіціант переконано кивнув і провів Алісію до задніх дверей, що виходили на незагороджений дворик. Там починалося плетиво переходів поміж будинками кварталу, що виводило на одну з тих похмурих вулиць, які трапляються тільки в старій Барселоні, такі темні й вузькі, як розпадина між сідницями семінариста.
Провулок спинався від вулиці Кануда до вулиці Святої Анни. Алісія обійшла квартал і, повернувши за ріг, зупинилася, щоб поспостерігати. Якась жінка одною рукою штовхала перед собою візок, а другою тягнула за собою хлопчика, підошви черевиків якого були неначе намащені клеєм. Молодий чоловік у костюмі і з шаликом стовбичив перед вітриною взуттєвої крамниці, позираючи потайки на двох ладних панянок в ажурних панчохах, що проходили мимо, сміючись. Міський гвардієць прогулювався серединою вулиці, розкидаючи навсібіч підозріливі погляди. Трохи далі Алісія помітила чоловічу постать, що приклеїлася, наче афіша, до стіни у під’їзді. Чоловік був куций на зріст і мав таку безбарвну зовнішність, що межувала з невидимістю. Він курив цигарку й нервово видивлявся у двері кафе, раз по раз позираючи на годинник. «А вибір усе ж непоганий», – подумала Алісія. Чоловік мав такий непоказний вигляд, що навіть сама нудьга, проходячи, не звернула б на нього уваги. Алісія підійшла ближче й зупинилась за кілька сантиметрів від його блідої потилиці. Відтак склала губи літерою «О» й подула.
Чоловічок аж підскочив і ледь-ледь не втратив рівноваги. Він обернувся й, побачивши Алісію, зробився білим як крейда.
– Як тебе звати, серденько? – запитала дівчина.
Якщо чоловічок і мав голос, то зараз він на нього не здобувся. Його очі завертілися у всіх можливих напрямках, перш ніж знову поглянути на Алісію.
– Якщо ти кинешся втікати, я всаджу тобі шило в черево. Ти мене зрозумів?
– Зрозумів, – пробелькотів чоловічок.
– Я пожартувала, – всміхнулася Алісія. – Я не така.
Бідаха був одягнутий у пальто, яке справляло враження позиченого, і скидався на загнаного звірка. Відважного філера до неї приставили, що й казати. Алісія взяла його за відлогу і настійливо, хоча й миролюбно, потягнула агента за ріг вулиці.
– Як тебе звати?
– Ровіра, – промимрив той.
– Це ти минулої ночі стояв біля дверей «Ла Мануаль Альпарґатера»?
– Як ви дізналися?
– Ніколи не кури проти світла ліхтаря.
Ровіра кивнув, тихо лайнувшись собі під ніс.
– Скажи-но мені, Ровіро, як довго ти працюєш у поліції?
– Завтра буде два місяці, але якщо в комісаріаті довідаються, що мене викрили…
– Їм не обов’язково про це довідуватися.
– Справді?
– Справді. Адже ти і я, Ровіро, можемо допомогти одне одному. Здогадуєшся як?
– Я вас не розумію, сеньйорито.
– Зараз зрозумієш, але зви мене Алісією – ми з тобою в одній команді.
Дівчина понишпорила в кишенях Ровіриного пальта і знайшла пачку сигар – тих, які продають у цілодобових барах і курять, попиваючи карахільйо [65]. Алісія запалила одну сигару і встромила її до рота чоловікові. Ровіра кілька разів затягнувся, і дівчина приязно всміхнулася йому.
– Трохи заспокоївся?
Чоловік кивнув.
– Скажи-но мені, Ровіро, чому стежити за мною доручили саме тобі?
Агент завагався.
– Не ображайтеся, але просто ніхто більше не хотів братися за цю роботу.
– Чому б це?
Ровіра стенув плечима.
– Не соромся, чоловіче. Кажи все, як є.
– Подейкують, що ви плутаєтеся з усяким набродом і що приносите нещастя.
– Он як. А тебе, отже, це не налякало?
– Так, як не щастить мені – то гірше вже немає куди. До того ж не те щоб у мене був вибір.
– А в чому саме полягало твоє завдання?
– Стежити здалеку за вами і звітувати про те, де буваєте і що робите, так, щоб ви про це не дізналися. Самі бачите, що з цього вийшло. Я казав їм, що це не моє.