– А таких багато?
– Проклятих письменників? Це місцева особливість, як соус айолі.
– І де я можу знайти сеньйора Вілахуану?
– Спробуйте в редакції «Ванґуардії». Але, якщо дозволите дати вам пораду, вигадайте правдоподібнішу історію, ніж ця ваша про таємничого колекціонера. Вілахуана не з тих, хто дає собі замилити очі.
– І що ви мені порадите?
– Спокусіть його.
Алісія лукаво всміхнулася.
– Книжкою. Якщо Вілахуана й далі цікавиться Маташем, не думаю, що він зможе встояти проти спокуси глянути на цей примірник. У нинішні часи натрапити на книжку Маташа майже так само важко, як на порядну людину у високих кабінетах.
– Дякую, доне Ґуставо. Ви мені неабияк допомогли. Чи можу я вас просити зберегти нашу розмову в таємниці?
– Не турбуйтеся. Таємниці, які треба зберігати, підтримують мене молодим. Це і ще дорогий бренді.
Алісія знову загорнула книжку в хустину й поклала назад до своєї сумочки. Скориставшись нагодою, вона дістала помаду й підвела губи, немовби була сама. Барсело захоплено, хоч і з якоюсь тривогою, спостерігав за дійством.
– Ну як? – запитала Алісія.
– Знаменито.
Дівчина підвелася й накинула на плечі пальто.
– Хто ви, Алісіє?
– Впалий янгол, – відказала вона, простягаючи на прощання руку й підморгуючи книгареві.
– У такому разі ви потрапили до ідеального місця.
Дон Ґуставо Барсело потиснув дівчині руку й очима провів її до виходу. Відтак знову відкинувсь у фотелі, замислившись над своїм майже порожнім келихом. Невдовзі книгар побачив Алісію крізь вікно. Вечоріло, і Барселону затягнуло пелериною червонуватих хмарин, а проміння навзахідного сонця різко окреслювало обриси перехожих на вулиці Діагональ і автомобілів, що зблискували, немов сльози розтопленого металу. Барсело вп’явся поглядом у червоне пальто, що віддалялося, аж доки Алісія не щезла з очей, немов розчинившись серед тіней міста.
9
Того вечора, лишивши Барсело разом із бренді та його підозрами, Алісія, вертаючись додому, попрямувала вулицею Рамбла-да-Каталунья [67], прекрасно відомим їй шляхом уздовж низки розкішних крамниць, вітрини яких саме починали спалахувати світлом. Дівчина пригадала ті дні, коли вона вчилася спостерігати за цими торговими центрами й за респектабельними, вишукано вбраними людьми, які почасти з жадібністю, почасти з острахом навідувалися туди.
Вона згадувала крамниці, до яких заходила з наміром їх пограбувати, згадувала те, до чого це призводило: крики продавця й покупців за її спиною, вогонь у жилах, коли її переслідували, і солодкий присмак помсти, відчуття справедливості від того, що їй вдалося видерти щось із рук тих, хто вважав себе власником за божественним правом. Алісія пригадала і той день, коли її кар’єра крадійки закінчилася у вогкому й темному підвалі центрального комісаріату на Віа-Лаєтана. У підвалі не було вікон, лише металевий стіл, пригвинчений до підлоги, і два стільці. На долівці вже почала накопичуватися волога, що стікала у водовідвід, облаштований посередині приміщення. Смерділо лайном, кров’ю і мийним засобом. Два поліціянти, що затримали Алісію, припнули їй руки й ноги кайданками до стільця й лишили саму на кілька годин, щоб вона мала змогу уявити собі все те, що з нею невдовзі будуть робити.
– Ото вже Фумеро втішиться, коли довідається, яка в нього тут молоденька хвойдочка. Він так над тобою попрацює, що рідна мати не впізнає.
Алісія чула про Фумеро. На вулиці розповідали історії про нього й про те, що ставалося з тими нещасливцями, які потрапляли до таких катівень, як ось ця, у підвалі комісаріату. Дівчина затремтіла, сама не знаючи, від холоду чи від страху, і коли через кілька годин залізні двері відчинилися й Алісія почула голоси й кроки, вона заплющила очі й відчула, як сеча біжить поміж стегнами, стікаючи далі по ногах.
– Розплющ очі, – почула вона голос.
Крізь сльози Алісія побачила приязно всміхнене обличчя чоловіка середнього зросту, що мав вигляд провінційного нотаріуса. У приміщенні більше нікого не було. Чоловік, охайно вдягнутий і напахчений лимонним одеколоном, якийсь час мовчки розглядав дівчину, а потім спроквола обійшов стіл і став у неї за спиною. Алісія зціпила губи, щоб придушити крик жаху, який обпалив їй горлянку, коли дівчина відчула долоні чоловіка на своїх плечах і його губи біля самісінького лівого вуха.
– Не треба боятися, Алісіє.
Дівчина шарпнулась і взялася щосили розхитувати стілець, до якого була прикута. Вона відчула, що чоловік прибрав свої руки з її плечей, а відтак зауважила, що зап’ястки більше нічого не стискає. Алісії знадобилося ще кілька секунд, щоб зрозуміти: цей чоловік звільнив її від кайданок. Кровообіг потроху вертався до кінцівок, а разом із ним і біль. Чоловік узяв її руки й делікатно поклав їх на стіл. Потім сів поруч із Алісією і став масажувати їй зап’ястки.