– Це, мабуть, Флоренсіо, – стиха промовив Варґас, перш ніж відчинити дверцята машини. – Говорити буду я.
– Він твій, – відповіла Алісія.
Вони вийшли з таксі, і Варґас потиснув руку сторожеві.
– Доброго дня, я Хуан Мануель Варґас із Центрального управління. Кілька хвилин тому я розмовляв із Лінаресом. Він мені сказав, що зателефонує вам і попередить про мій приїзд.
Флоренсіо кивнув.
– Але капітан Лінарес не попередив мене, що ви будете не один.
– Ця сеньйорита – моя небога Маргарита, що люб’язно погодилася бути моєю провідницею і секретаркою під час перебування у Графському Місті [70]. Невже Лінарес не згадав про неї?
Флоренсіо похитав головою, вивчаючи очима Алісію.
– Маргарито, привітайся з доном Флоренсіо. Флоренсіо, еге ж? Повновладний пан і господар Секції 13.
Алісія ступила кілька кроків до охоронця й сором’язливо подала йому руку. Флоренсіо насупив чоло, однак вирішив не заперечувати.
– Проходьте.
Сторож провів їх до головних дверей і запросив усередину.
– Давно ви вже тут працюєте, Флоренсіо? – запитав Варґас.
– Кілька років. До цього десять років сторожив трупи.
Варґас збентежено поглянув на Флоренсіо.
– У морзі, – пояснив той. – Прошу за мною, коли ваша ласка. Те, що вам потрібно, у новому павільйоні. Я вже все приготував.
Те, що знадвору здавалося величезною занедбаною залізничною станцією, усередині виявилося просторою базилікою, межі якої губилися в безмірі. Освітлювалося приміщення підвішеними гірляндою електричними лампочками, що надавали півтемряві золотистого відтінку. Флоренсіо вів своїх гостей незчисленними галереями, заповненими всіляким приладдям, ящиками й скринями. Алісія мимохідь зауважила колекцію тваринячих опудал і цілу армію манекенів. А також меблі, велосипеди, зброю, картини, релігійні статуї. Була навіть секція, спеціально відведена для якихось примарних постатей, – схоже, автоматичних святкових фігурок.
Флоренсіо, мабуть, помітивши зачудований погляд Алісії, з яким вона вбирала атмосферу цього місця, підійшов до дівчини і вказав на щось, що видавалося ярмарковою яткою.
– Ви не повірите, що у нас тут є. Іноді мені самому не віриться.
Що далі вони просувалися переплетінням коридорів, то виразніше чувся дивний монотонний звук, схожий на виття якихось тварин. На мить Алісії здалося, що вони продираються крізь джунглі, населені тропічними птахами й великими кішками, що стежать за ними. Флоренсіо, насолоджуючись тим спантеличенням, яке прочитав на їхніх обличчях, по-дитячому розсміявся.
– Ні-ні. Ви не збожеволіли, хоча тут запросто можна схибнутися й не помітити, – промовив він. – Звук іде з зоопарку, який тут відразу за стіною. Звідти й увесь цей галас. Слони, леви, папуги. Уночі починають вити пантери так, що волосся стає дибки. Але найгірше – це мавпи. Геть як люди, тільки без усієї цієї комедії. Сюди, будь ласка. Ми вже майже прийшли…
Автомобіль було накрито тонкою парусиною, крізь яку промальовувалися його контури. Флоренсіо вправним рухом стягнув накидку і склав її. Він уже встиг поставити два ліхтарі на триногах по обидва боки машини. Щойно сторож увімкнув їх у подовжувач, під’єднаний до електромережі, ліхтарі спалахнули двома снопами яскравого жовтуватого світла, що перетворили машину на скульптуру з блискучого металу. Задоволений результатами своєї сценографічної праці, Флоренсіо відчинив усі четверо дверцят і шанобливо відступив на кілька кроків.
– Ось, прошу вас, – оголосив сторож.
– А у вас часом немає напохваті експертного звіту? – запитав Варґас.
Флоренсіо кивнув.
– Він у моєму кабінеті. Зараз я принесу.
Сторож метнувся по звіт, ледве не злітаючи над підлогою.
– Сідай на місце пасажира, – наказав Варґас.
– Слухаюсь, любий дядечку.
Перше, що зауважила Алісія, – це запах. Вона звела очі на Варґаса, і той кивнув.
– Порох, – промовив він.
Поліціянт указав на темні плями засохлої крові, якими було забризкано пасажирське сидіння.
– Для вогнепального поранення замало крові, – визначила Алісія. – Хіба, може, лише зачепило…
Варґас повільно похитав головою.
– Постріл лишив би отвір у машині, а куля застрягла б у кузові чи сидіннях. Ця кров очевидно з іншого поранення, можливо, холодною зброєю. Або від удару.
Поліціянт торкнувся пальцями невеличких позначок на спинці сидіння.
– Пропалини, – пробурмотів він. – Стріляли зсередини.
Алісія встала з сидіння й узялася за віконну ручку. Коли вона її покрутила, піднялося лише кілька уламків довкола круглого отвору. На підлозі під віконцем лежали дрібні шматочки потовченого скла.
70
Із 801 до 1162 року на території сучасної Каталонії існувало графство зі столицею у Барселоні. Із 1162 року перебувало в династичному союзі з Арагонським королівством, а в 1479 році ввійшло в склад королівства Іспанія.