— А ваш тато знає?
Вона змовницьки приставила палець до вуст:
— Ви ж знаєте, що ні, але, будь ласка, нехай це буде нашим секретом. Я буду дуже-дуже обачною.
Жака її слова зовсім не переконали, але він сказав усе, що міг, і не сперечався. Він поволі обійшов стіл і загорнув круглий буханець у білу льняну тканину, наказав кухарчукові принести кухоль вина. Алаїс спостерігала за ним, відчуваючи тягар на серці. Останнім часом Жак рухався повільніше, важко припадаючи на лівий бік.
— Нога все ще турбує вас?
— Не надто, — збрехав він.
— Я можу перев’язати вам її пізніше, якщо хочете. Не схоже, що поріз загоюється так, як слід.
— Усе не так і погано.
— Ви користуєтеся маззю, яку я приготувала? — запитала вона, але з виразу його обличчя здогадалася, що ні.
На підтвердження її здогадки Жак розвів своїми товстими руками.
— Стільки роботи, пані, усі ці нові гості, сотні слуг, écuyers[9], конюхи, придворні дами, не кажучи вже про консулів та їхні сім’ї. Нині через таку кількість роботи важко знайти час на себе. Тільки вчора я послав...
— Дуже добре, Жаку, — сказала Алаїс, — але ваша нога не загоїться сама собою. Поріз надто глибокий.
Вона раптом зрозуміла, що стало менш гамірно. Вона підвела очі й побачила, що всі присутні на кухні дослухаються до їхньої розмови. Молодші служки сперлися ліктями на столи, із роззявленими ротами дивлячись на те, як їх запального начальника вичитували. І хто, жінка!
Вдавши, що не помічає цього, Алаїс притишила голос:
— Чому б мені не повернутися пізніше і не зробити перев’язку, взамін на ось це? — вона погладила хлібець. — Це може бути нашою другою таємницею, гаразд? Чесний обмін!
Хвильку вона гадала, що повелася надто по-панібратськи і дозволила собі зайве. Але після миттєвого вагання Жак вишкірився на знак згоди.
— Веп[10] — відповіла вона. — Добре. Я повернуся, коли сонце встане і подивлюся на рану. Dins ďabord[11].
Коли Алаїс залишила кухню, то, підіймаючись сходами, вона почула, як Жак кричить на слуг, аби ті перестали ловити гав і поверталися до роботи, вдаючи, ніби не було жодної перерви. Вона посміхнулась.
Усе було так, як і мало бути.
Алаїс рвучко відчинила важкі двері, що вели до головного двору і вступила у новий день.
Листя на в’язі, посеред огородженого подвір’я, під яким віконт Тренкавель вершив правосуддя, виглядало чорним на тлі вмираючої ночі. Гілля дерева здавалося живим через жайворонків та в’юрків, чиє щебетання і свист чулося на світанку.
Дід Раймона-Роже Тренкавеля побудував замок Шато Комталь понад століття тому, щоб управляти звідти своїми територіями, які дедалі розширювались. Його землі простяглися від Альбі на півночі до Нарбонна на півдні; від Без’єра на сході до Каркассони на заході.
Замок був побудований навколо прямокутного двору і в західній частині об’єднувався із залишками старого палацу. Саме поселення, або Ціутат, із заходу оточували міцні фортечні мури, тож кільце каміння вивищувалося над річкою Од та болотами на півночі.
Головна вежа, де зустрічалися консули і підписувалися важливі документи, розташовувалась у південно-західній частині двору й добре охоронялась. У тьмяному світлі Алаїс розгледіла щось біля зовнішньої стіни. Придивившись, вона зрозуміла, що то був собака, який згорнувшись клубком спав на землі. Пара хлопчаків, що, наче двійко ворон, повсідалися на заборі для гусей, намагалися розбудити тварину, кидаючи в неї камінням. У тиші вона чула розмірене гупання: то гупали їхні підбори об дерев’яні жердини.
Шато Комталь мав два виходи. Широкі аркові Західні ворота, що виходили прямо до порослих травою схилів і вели до укріплення, зазвичай були замкненими. Маленькі та вузькі Східні ворота розміщувалися між двома високими вхідними вежами і вели просто на вулиці Ціутата — самого поселення.
Зв’язок між верхнім та нижнім поверхами вхідних веж здійснювався лише завдяки драбині чи низці вентиляційних ходів. Ще бувши дівчинкою, Алаїс дуже полюбляла лазити вгору-вниз між поверхами разом із малими кухарчуками, намагаючись не стикнутися з вартою. Алаїс була прудкою і завжди вигравала.
Щільніше загорнувшись у плащ, вона швиденько перетнула двір. Коли наставав час гасити вогні, двері зачиняли на всю ніч і встановлювали охорону, й тоді ніхто не міг пройти без дозволу її батька. Не будучи консулом, Бертран Пелетьє, між тим, обіймав у замку надзвичайно привілейовану посаду. Мало хто наважився б не послухатись його.