— Справді?
— Рауль так і не повернувся, відтоді його ніхто не бачив.
— А чоловіка?
— Він зник, неначе його ніколи й не було. У таверні він казав усім, що сам родом з Альзони. Поки ти була в Без’єрі, я їздила туди. Там про такого чоловіка ніхто й не чув.
— Тобто, ми не можемо нічого дізнатися про цю історію.
Есклармонд похитала головою.
— А як трапилося, що ти була отакій пізній годині на вулиці, та ще й сама? — нарешті запитала подруга. Її голос був спокійним і врівноваженим, але в Алаїс не виникало сумнівів щодо серйозності запитання.
Алаїс геть усе розповіла Есклармонд. Коли вона закінчила, її наставниця трохи помовчала, а потім сказала:
— Маю два запитання. По-перше, хто знав, що батько покликав тебе до своєї кімнати, адже я не вірю, що твої викрадачі опинилися там випадково. І, по-друге, уявімо, що вони діяли не за власними намірами, тоді для кого це робили?
— Я не говорила нікому. Батько попередив мене мовчати.
— А повідомлення тобі переказав Франсуа?
— Так, — погодилась Алаїс, — але я не можу повірити, що Франсуа міг...
— Будь-хто зі слуг міг бачити, що він приходив до вашої кімнати, і чути, про що ви розмовляли, — Есклармонд подивилася на Алаїс своїм прямим і розумним поглядом. — Чому ти поїхала за батьком до Без’єра?
Зміна теми була настільки раптовою й несподіваною, що Алаїс розгубилася.
— Я була... — почала вона сумно, але обережно. Алаїс прийшла до Есклармонд дізнатися відповідь на свої запитання. Натомість її саму допитували.
— Батько дав мені амулет, — промовила Алаїс, не відриваючи очей від обличчя Есклармонд, — амулет, на якому було зображено лабіринт. Саме цю річ у мене забрали грабіжники. А через те, що мені розповів батько, я боялася, що кожен день, проведений у незнанні, може наразити на небезпеку... — Алаїс знову замовкла, не знаючи, як продовжити.
Замість стривожитись, Есклармонд усміхалася:
— А про дощечку ти йому також розповіла? — раптом запитала вона тихо.
— Так, увечері, напередодні їх від’їзду, перед... перед нападом. Але він був такий стривожений, особливо, коли я сказала йому, що не пам’ятаю, як вона в мене опинилась, — Алаїс раптово замовкла, — але як ви знаєте про це?
— Мені розповів Саже, він побачив дощечку, коли допомагав тобі купувати сир на базарі. Як ти вже помітила, Саже є спостережливим хлопчиком.
— Це дивно, що одинадцятирічний хлопчик може розповідати про таке.
— Він знав, що це важливо для мене, — відповіла Есклармонд.
— Як і теrel?
Їхні погляди зустрілися.
Есклармонд трохи вагалася.
— Ні, — промовила вона, добираючи кожне слово, — не зовсім.
— У вас він є? — тихо запитала Алаїс.
Есклармонд кивнула.
Алаїс відчула хвилю тріумфу та гордості від того, що вона все-таки мала рацію щодо своєї подруги — останнього охоронця.
«Я бачила візерунок. Він промовляв до мене».
— А тепер дай мені відповідь, Есклармонд, — швидко заговорила Алаїс, — якщо дощечка належить тобі, чому мій батько не знає про це?
Есклармонд знову посміхнулася.
— З тієї ж причини, що він не знає про мене. Тому, що так хотів Хариф. Заради безпеки Трилогії.
Алаїс не вірила власним вухам.
— Гаразд. А тепер, коли ми зрозуміли одна одну, ти маєш розказати мені все, що знаєш, — сказала старша жінка.
Есклармонд уважно слухала, аж поки Алаїс не розповіла усе до кінця.
— І Симеон зараз направляється до Каркассони?
— Так, а ще він віддав батькові Книгу на зберігання.
— Слушна думка, — кивнула подруга. — Я з нетерпінням чекатиму зустрічі і знайомства з ним, він завжди здавався мені гарною людиною.
— Мені він теж дуже подобається, — зізналась Алаїс, — у Без’єрі батько був дещо розчарований з того, що в Симеона зосталася лишень одна Книга. Він сподівався, що там будуть обидві.
Есклармонд уже хотіла відповісти, коли раптом хтось постукав у двері.
Обидві жінки різко схопилися на ноги.
— Atencion! Atencion![105]
— Що це? Що відбувається? — закричала Алаїс.
— Солдати! За відсутності твого батька тут нишпорило багато вивідувачів.
— І чого вони шукають?
— Вони кажуть, що злочинців, але насправді «добрих людей».
— Однак від чийого імені вони діють? Від імені консулів?
Есклармонд похитала головою.
— Беранже де Рокфора, нашого шановного єпископа; іспанського монаха Домінґо Гузманського та його побратимів-ченців; легата, хто ж що скаже? Вони не виказують самих себе.
— Але ж це проти наших законів стосовно...
Есклармонд притисла палець до вуст:
— Ш-ш-ш! Вони якраз проходять повз наш будинок.
Саме тієї миті потужний удар розбив двері на друзки, які посипались до кімнати. Засув раптом відлетів і з силою вдарився у стіну. До кімнати увірвалися двоє озброєних чоловіків із закритими заборолами шоломів обличчями.
Алаїс схопилася на ноги:
— Я Алаїс Дюма, дочка начальника фортеці Пелетьє. Я вимагаю пояснення, за чиїм наказом ви дієте?
Проте чоловіки не опустили зброї й не підняли заборол.
— Я наполягаю, щоб ви...
Раптом у дверях з’явився хтось у червоному, і, на нещастя Алаїс, увійшла її сестра Оріана.
— Сестро! Що привело тебе сюди та ще й у такий спосіб?
— Я прийшла на прохання нашого батька, щоб супроводити тебе назад до Шато Комталь. Те, що ти несподівано залишила вечірню службу і зникла кудись, уже дісталося і його вух. Боячись, що з тобою може трапитися щось жахливе, він відправив мене на розшуки.
«Брешеш», — промайнуло в голові у Алаїс.
— Він ніколи б так не подумав, якби ти сама не змусила його до цього, — одразу ж заперечила вона. — А забирати мене з такими до зубів озброєними охоронцями теж його ідея?
— Ми всі дуже переживаємо за тебе, — запевнила її сестра, злегка посміхаючись, — зізнаюся, вони-таки трохи перестаралися.
— Тобі немає жодної потреби перейматися цим. Коли я буду готова повернутися до Шато Комталь, я прийду туди сама.
Алаїс раптом зрозуміла, що Оріана не зважає на неї. Її очі пильно оглядали кімнату. Алаїс відчула у животі холод. Невже Оріана підслуховувала їхню з Есклармонд розмову?
Вона одразу ж змінила тактику:
— А з іншого боку, я можу приєднатися до вас зараз. Я закінчила тут свої справи.
— Справи, сестро?
Із цими словами Оріана почала блукати кімнатою, пробігаючи руками по спинках стільців та по поверхні столу. Вона підняла віко однієї зі скринь, що стояла в кутку, потім із грюкотом опустила його. Алаїс схвильовано спостерігала за старшою сестрою.
Потім Оріана зупинилася на порозі приймальні Есклармонд.
— Що ти тут робиш, sorcière[106], — нарешті промовила з презирством, уперше звернувшись до Есклармонд, — ліки та закляття для божевільних? — Вона з відразою заглянула до кімнати, потім негайно відступила. — Чимало людей стверджують, що ти є відьмою, Есклармонд із Сервіана, або faitilhièr[107], як кажуть місцеві мешканці.
— Як ти смієш говорити з нею таким тоном? — крикнула Алаїс.
— Буду дуже рада показати вам усе, пані Оріано, якщо ваша ласка, — спокійно відповіла Есклармонд.
Оріана раптом схопила Алаїс за руку.
— З тебе вже досить, — просичала вона, впиваючись нігтями у ніжну шкіру Алаїс. — Ти ж сказала, що готова повернутися до Шато Комталь, то ходімо з нами.
Перш аніж Алаїс усвідомила, що відбувається, вони опинилися на вулиці. Солдати йшли позаду неї так близько, що вона відчувала їхнє дихання на потилиці. Раптом вона згадала слабкий запах пива та грубу руку, що затуляла їй рота.
— Мерщій! — звеліла Оріана, штовхаючи її у спину.
Заради безпеки Есклармонд, Алаїс відчувала, що мусить підкоритися бажанням сестри. На розі вулиці Алаїс змогла кинути на будинок останній погляд через плече. Есклармонд стояла на порозі. Вона швидко підняла палець і притисла до вуст. Зрозумілий жест — не говорити нічого.