Пелетьє повернувся у бік віконта і кивнув Жанові Конґосу. Зазвичай він приділяв мало уваги чоловікові Оріани, але віднедавна Конгос та його писарчуки працювали невтомно і віддано. Тепер, щойно служник відніс останнього листа останньому посланцеві, що очікував ззовні, Пелетьє дозволив писарям піти. Під наглядом Конґоса вони один по одному вставали, розминали закляклі пальці, потирали очі, скручували свої пергаменти, збирали пера й атрамент. Пелетьє дочекався, поки вони залишаться наодинці з віконтом Тренкавелем.
— Вам слід відпочити, Messire, —: промовив начальник фортеці. — Вам потрібно відновити сили.
Тренкавель розсміявся.
— Força e vertu[109], — повторив він ті самі слова, що їх говорив у Без’єрі. — Не хвилюйся, Бертране, зі мною все гаразд. Краще й не може бути. — Віконт поклав руку на плече Бертрана Пелетьє. — Ти є моїм давнім другом. Хіба ти колись шукав відпочинку?
— Мушу зізнатися, сама думка дуже спокуслива, Messire, — відзначив Пелетьє. Після тижнів недоспаних ночей, він відчував свій похилий вік.
— Сьогодні вночі ми всі спатимемо у власних ліжках, Бертране, хоча, боюся, кожна година для нас може бути оманливою. — Тренкавелеве вродливе обличчя стало врочистим. — Дуже важливо, щоб я зустрівся з консулами якомога швидше і зі стількома, скільки зможуть зібратися.
Пелетьє кивнув на знак згоди.
— Маєте якесь конкретне прохання?
— Навіть якщо всі наші васали серйозно візьмуть до уваги мій заклик і приїдуть із вірними їм вояками, нам ще потрібні люди, — віконт опустив руки.
— Ви хочете, щоб консули поповнили військову скарбницю?
— Нам треба досить коштів, щоб заплатити за службу дисциплінованим та вправним найманцям — арагонцям чи каталонцям; що ближче до нас, то краще.
— Маєте на увазі збільшення податків? Може, на сіль? Ачи на пшеницю?
— До цього скоро дійде, але зараз я сподіваюся зібрати кошти, що нам потрібні, через пожертви, а не обов’язкові сплати. — Віконт замовк. — Якщо це не спрацює, тоді я спробую застосувати суворіші заходи. А як просуваються справи з укріпленнями?
— Скликано всіх каменярів та пилярів у межах Ціутата, Сен-Вінсена та Сен-Мігеля, а також із північних сіл. Також уже почали розбирати місця для хору в соборі та в трапезній священиків.
Віконт Тренкавель усміхнувся:
— Беранже де Рокфору це не сподобається!
— Єпископові доведеться змиритися, — прогримів Пелетьє, — нам потрібне геть усе дерево, яке ми повинні дістати якомога швидше, щоб розпочати будування дерев’яних галерей та перемичок у захисних мурах. Його палац і монастирі є найближчим джерелом запасів деревини.
Раймон-Роже здійняв руки, здаючись:
— Я не заперечую проти вашого рішення. Звичайно, охорона є важливішою за комфорт єпископа! Скажи мені, Бертране, чи прибув уже П’єр-Роже де Кабаре?
— Ще ні, Messire, але ми очікуємо на нього з хвилини на хвилину.
— Пришли його одразу ж до мене, коли прибуде. Якщо можна, я б відклав розмову з консулами, поки він не приїде. Вони його високо цінують. Чи є якісь новини з Терменеза чи Фуа?
— Жодних, Messire.
Дещо пізніше Пелетьє, узявшись під боки, стояв, розглядаючи головне подвір’я, задоволений тим, як швидко просувається робота. Усе подвір’я заповнили звуки пил та молотків, гуркіт возів, що підвозили дерево, цвяхи і смолу, ревіння горна в кузні.
Кутиком ока він помітив Алаїс, яка бігла до нього через двір. Він насупився.
— Чому ти звелів Оріані забрати мене? — сердито запитала донька, щойно порівнялася з ним.
Він поглянув на неї, спантеличений таким закидом:
— Оріані? Щоб забрати тебе звідки?
— Я відвідувала свою подругу Есклармонд Сервіанську в південній частині Ціутата, коли раптом прийшла Оріана разом із двома солдатами, заявляючи, ніби ти послав її, щоб привести мене назад до Шато Комталь. — Алаїс розглядала батькове обличчя, шукаючи підтвердження чи якоїсь реакції, але бачила тільки здивування. — Вона казала правду?
— Я не бачив Оріани.
— Ти говорив з нею, як обіцяв мені, про її поведінку за твоєї відсутності?
— У мене ще не було такої нагоди.
— Прошу тебе, не треба її недооцінювати. Вона знає щось таке, що може зашкодити тобі, я цього певна.
Пелетьє почервонів від гніву.
— Я не дозволю тобі звинувачувати сестру. Це вже стає...
— Дощечка з лабіринтом належить Есклармонд, — випалила Алаїс.