— Що тут сталося? Де Есклармонд?
— Menina[110] в безпеці. Вона попросила мене дочекатися вас. Вона знала, що ви прийдете.
Озирнувшись, Алаїс відійшла з хлопчиком до входу в будинок, де було безпечніше.
— Що сталося? — перепитала Алаїс більш стурбовано.
Саже сумно подивився собі під ноги.
— Солдати повернулися. Я чув усе з вікна. Бабуся боялася, що вони так і зроблять, коли ваша сестра забрала вас до Шато, тому щойно ви зникли з очей, ми зібрали все найцінніше і заховалися в льоху. — Хлопчик важко зітхнув. — Вони робили все дуже швидко. Ми чули, як вони ходили від дверей до дверей, запитуючи про нас у сусідів. Я чув, як вони грюкали тут над нашими головами, змушуючи підлогу труситися, але, на щастя, вони не знайшли потаємних дверей. Я був наляканий. — Саже запнувся. У його голосі відчувався увесь той страх, який він пережив. — Вони розбили бабусині глечики, вилили всі її ліки.
— Знаю, — промовила тихо Алаїс. — Я бачила.
— Вони безперестанку горлали. І казали всім, що шукають єретиків, але, гадаю, вони говорили неправду, бо не ставили звичайних запитань.
Алаїс підняла підборіддя хлопчини рукою і змусила його глянути їй у вічі.
— Послухай, Саже, це дуже важливо. Це були ті ж самі вояки, що приходили доти? Ти їх бачив?
— Ні, не бачив.
— Гаразд, нічого страшного, — швидко заспокоїла його Алаїс, бачачи, що він от-от розплачеться. — Мені здається, ти поводився дуже сміливо. Есклармонд, мабуть, почувалася з тобою у безпеці. — Вона завагалася. — А з ними ще хтось був?
— Не знаю, — сказав Саже сумно. — Я не міг їх зупинити.
Алаїс обійняла хлопчика, оскільки з його очей уже котилися перші сльозинки.
— Ш-ш-ш-ш, усе буде добре. Не муч себе. Ти зробив усе від тебе залежне, Саже. Все, що міг би зробити кожен з нас на твоєму місці.
Нарешті хлопчик кивнув.
— А де зараз Есклармонд?
— У Сен-Мігелі є будиночок, — швидко видихнув він. — Бабуся сказала, що ми зачекаємо там, доки ви не повідомите про прихід начальника фортеці Пелетьє.
Алаїс напружилася.
— І це все, що сказала Есклармонд? — швидко перепитала вона. — Що вона чекає повідомлення від батька?
Саже виглядав збентеженим.
— Невже бабуся помилилася?
— Ні-ні, просто я не бачу, як... — Алаїс раптом зупинилася. — Не зважай. Це не важливо. — Вона витерла обличчя Саже своєю хустинкою. — Ось так. Тепер значно краще. Мій батько справді має на меті зустрітися з твоєю бабцею, хоча він чекає на приїзд іншого... друга, який добирається сюди з Без’єра.
— Симеона, — кивнув Саже.
Алаїс дивилася на дитину зовсім розгублено.
— Так, — сказала вона, вже посміхаючись, — Симеона. Скажи мені, Саже, чи є щось таке, чого ти не знаєш?
Саже спробував усміхнутися.
— Небагато.
— Ти маєш сказати Есклармонд, що я розповім батькові про все, що тут сталося, але вона... Ви обоє мусите залишатися в Сен-Мігелі до певного часу.
Саже здивував Алаїс тим, що, взявши її за руку, промовив:
— Скажіть їй це самі. Бабуся буде рада вас бачити. Ви зможете більше поговорити. Вона сказала, що ви були змушені піти, перш аніж завершили свою розмову з нею.
Алаїс поглянула в його темно-бурштинові очиці, що яскраво блищали від захоплення.
— То ви підете?
Дівчина аж розсміялася.
— Заради тебе, Саже, звичайно ж. Проте не зараз. Це надто небезпечно. За будинком, мабуть, стежать. Я пришлю вам звістку.
Саже погодився і кивнув, потім зник так само швидко, як і з’явився.
— Deman al vèspre[111], — гукнув він на прощання.
Розділ 37
Жан Конґос бачив свою дружину зрідка, відтоді як приїхав з Монпельє. Оріана не вітала його вдома, як годилося б, виказуючи тим свою неповагу до труднощів та принижень, яких він зазнав. Він також не забув її розпусної поведінки в їхній кімнаті незадовго до свого від’їзду.
Він швидко прямував двором, бурмочучи щось собі під ніс, потім завернув до житлової частини Шато. Йому назустріч ішов Франсуа — особистий слуга Пелетьє. Конґос вважав його ненадійною людиною, схильною думати про себе надто високо, цей служник завжди крутився під ногами і про все доповідав своєму господареві. О цій порі дня він мав би бути у житловій частині замку.
Франсуа вклонився йому.
Але Конґос не удостоїв його відповіддю.
Добувшись до своїх покоїв, він уже не тямив себе від справедливого обурення. Настав час провчити Оріану. Він не міг допустити, щоб такий зумисний та обміркований непослух безкарно сходив їй з рук. Він рвучко відчинив двері, навіть не постукавши.