Еліс у захваті подивилася на небесно-блакитну стелю, вицвілу, потріскану, але все ще прекрасну. На фресці, що була зліва від Еліс, билися двоє рицарів, один був одягнений в чорне і тримав круглий щит, він мав би загинути від спису свого супротивника. На протилежній стіні було зображено двобій сарацина з християнином. Ця фреска краще збереглася і повніше відображала події, тому Еліс підступила ближче, щоб пильніше роздивитися її. У її центрі було намальовано двох рицарів, які зійшлися в герці. Сарацин сидів верхи на буланому коні, а християнський рицар — на білому, тримаючи овальний щит. Не замислюючись, вона потяглася, щоб доторкнутися до картини. Доглядачка крикнула та замахала головою.
Перш аніж залишити замок, Еліс відвідала невеликий Південний садок за межами головного двору. Він був занедбаний, тільки з натяком на високі арковані вікна ліворуч. Зелені завитки плюшу й інших рослин заплели порожні колони та тріщини у мурі. Це було тільки відголоском колишньої величі.
Повільно поблукавши довкола, Еліс повернулася назад до сонечка, сповнена почуттям жалю.
Вулиці Сіте були навіть ще більш заюрмленими, коли Еліс покинула Шато Комталь.
Вона все ще мала трохи вільного часу до зустрічі з адвокатом, тому повернула у протилежний бік і попрямувала до площі Сен-Назер, над якою вивищувалася базиліка. Її увагу привернув дещо пошкоджений, але все-таки величний fin-de-siècle[112]фасад готелю «Ля Сіте». Обплетений плющем, із кованими залізними воротами, аркованими вітражними вікнами та портьєрами, кольору стиглих вишень, готель так і хизувався свою розкішшю.
Коли Еліс проходила повз готель, двері відчинилися, показуючи стіни, вкриті гобеленами. У дверях з’явилася жінка. Висока, з гарно опуклими вилицями, із бездоганною стрижкою (її чорне волосся було зачесане назад); вона носила окуляри в золотій оправі. Її світло-коричнева блузка без рукавів і брюки в тон, здавалося, мерехтіли й відбивали світло, коли жінка рухалася. Із золотим браслетом на руці та кольє на шиї вона скидалася на єгипетську принцесу.
Еліс була впевнена, що вже десь бачила її. У журналі чи фільмі, або, можливо, по телевізору.
Жінка сіла в авто. Еліс спостерігала за нею, аж поки машина не зникла з очей, і підійшла до дверей базиліки. Біля самого входу стояла жебрачка з простягненою рукою. Еліс пошаруділа в кишені і, знайшовши монету, віддала нещасній, а потім спробувала увійти всередину.
Але завмерла, щойно поклавши руку на ручку дверей. Вона почувалася, неначе в холодному тунелі.
«Не будь дурепою!» — подумала дівчина.
Еліс переконувала себе ввійти всередину, не піддаватися дражливому відчуттю. Її охопив той самий жах, що й у Сент-Етьєні в Тулузі.
Вибачаючись перед людьми, що стояли позаду неї, Еліс вийшла з черги й опустилася на кам’яний виступ у затінку північних дверей.
«Що в біса відбувається зі мною?»
Батьки навчили її молитися. Коли вона подорослішала настільки, що могла ставити запитання про присутність зла у світі та зрозуміла, що церква не годна дати на них задовільної відповіді, то водночас навчилась і зупинятися. Проте Еліс пам’ятала ті поняття, значення яких подарувала їй церква. Упевненість, надія на спасіння ніколи не покидали її назовсім. Коли вона мала час, то завше ставала до молитви. Еліс почувалася в церквах як удома. Вони відроджували її розуміння історії і розділяли з нею минуле, що промовляло до дівчини через архітектуру, вікна, хорали.
Але не тут.
У католицьких соборах Південної Франції вона відчувала не мир, а загрозу. Здавалося, кожна цеглина була просякнута злом. Вона глянула вверх на потворних горгуль, що косилися на неї, і чиї криві роти виражали презирство.
Еліс швидко піднялась і пішла з площі. Вона й далі позирала через плече, вмовляючи себе, що то тільки її уява, хоча ніяк не могла позбутися відчуття, ніби хтось женеться за нею по п’ятах.
«Це просто твоя уява», — переконувала вона себе.
Навіть залишивши середньовічне поселення й рушивши вздовж вулиці Тріваль, у напрямку до центру міста, Еліс почувалася так само знервованою. Попри все, що вона говорила собі, дівчина була певна: за нею хтось стежить.